Люко Дашвар - Покров

усе стихає, і тільки чорнявий хлопець не чує Мар’яни: не зводить очей із русявої дівчинки, перебирає струни: «Because»…

— Шукаєте когось? — до Мар’яни підходить серйозний втомлений парубок. — Ми допоможемо, — запевняє, кличе через плече: — Ромцю, Дарко! Ходіть!

Чорнявий хлопець з гітарою і русокоса гілочка спішать до Мар’яни.

— Помилилася, — Мар’яна обм’якає, усміхається збентежено: не потрібна допомога… Обминає людей, що сплять на підлозі, усе нишпорить поглядом по обличчях: Ярко ж тут має бути… Он там за колонами у них що? Хрест червоний, люди кахикають. Білі халати, ліки в картонних ящиках. На кількох зсунутих офісних стільцях скрутилася змарніла дівчина…

— Полю! Це ти?!

Чому ж їх завжди так тягнуло відшукати тихий куточок, щоби — нікого, прихопити каву в картонному стаканчику, затягнутися сигаретою і тільки потім: ти як? Наче без гарячого ковтка і тютюнового диму серце не розкриється, відверті слова не вихлюпнуться.

Поля знайшла безлюдний клаптик простору біля вікна на другому поверсі КМДА. Простягнула Мар’яні каву, закурили, а розмова не полилася — застрягла в горлянках. Мовчали.

Поля глянула на Мар’яну спідлоба.

— Чого прийшла? — врешті спитала втомлено.

Мар’яні би про Ярка, Хотинського, зрадницю матір, тата… Знизала плечима.

— Погрітися…

Поля усміхнулася — без гніву, як раніше. Обійняла Мар’яну.

— Я скучила…

— Я теж! — Мар’яна й собі обійняла подругу. — Ігоря знайшла?

Поля заперечливо хитнула головою — ні…

— Бабця тут у нас древня є… Прийшла невідомо звідки: травичку заварює, лікує… Сказала мені: «Змирися, не турбуй мертвих, помагай живим».

- Ігор… помер?

— Стара каже: «Вбили». Сказала: «Навесні, коли сніг зійде, ліс тобі покажу, де він лежить».

Мар’яна приголомшено зиркнула на подругу:

— Ти тут… до весни збираєшся?…

Поля поставила на підвіконня картонний стаканчик, загасила сигарету — заважали! З ними хіба що в мелодрамах сльози лити, а в Полі сліз нема — солоний камінь.

— Мусь, Ігоря мєнти вбили, — стиснула кулачки, заговорила тихо, затято. — Я знаю! Кожен, хто там стоїть… По той бік барикад, проти нас… Кожен винен у його смерті! Я бачила їхні очі: і той міг вбити, і той, і той… Усі! — замовкла, глянула на Мар’яну. — Так далі жити не можна! Крапка! Або вони, або ми!

— Та з чого ти взяла, що вони — геть усі покидьки?! І хто «ми»? Полько, схаменися! Ти тут лікуєш людей, із лазарету свого не вилазиш, і навіть не розумієш, що на вашому Майдані коїться! Де тут добро? От я йшла — люди без лиць ледь жінок не побили! Бо ті сказали: «Це ж Київ, столиця, а ви перетворили площу на звалище». Набрід вештається, пройдисвіти всякі! Дурять людей, а сміття збирає тільки якийсь дивак! І ще дорікнув мені: «Ходиш тут, як по чужій хаті, усе тобі байдуже!» — задихнулася, віджбурнула недопалок, картонний стаканчик — не працювали звичні атрибути!

— А мені не байдуже! — продовжила хрипко. — Ти гориш, за Ігоря помститися хочеш? А де мені на вашому Майдані покидька знайти?! Через нього тато ледь не вбився, калікою став!

— Дядь Валя на Майдані був?

— Гроші по людях зібрав для вас, бунтівних! Тут його і «кинули»!

— Хто?

— А хто знає?! Вас же тут — до біса! — глянула у вікно. — Може, он той! Чи той… Я в їхні очі не дивилася, та знаю — ваші ж майданівці в тата гроші вкрали.

— А чому калікою став?

— Сором йому стало людям в очі дивитися… З вікна викинувся!

— Господи…

— Ага! Слава Україні!

Замовкли. Знову потяглися до сигарет.

— Що робитимеш? — спитала Поля.

Мар’яна знизала плечима.

— Пообіцяла татові, що поверну людям гроші. А де їх узяти — і гадки не маю.

— Багато?

— Двісті тисяч.

— До дідька! — Поля стала ближче до вікна, роздивлялася людей на Майдані, наче вперше бачила: хто ж міг?… Хто?

— Ходімо на Майдан! — потягла Мар’яну до виходу. — Попитаємо…

Мар’яна сунула за Полею услід, косувала на людей, які заполонили тепле приміщення, від них не віяло агресією, тільки терпінням: не як покорою, а впертою впевненістю. «Як же я страшенно втомилася. Отут би… просто на підлозі впасти, дивитися в стелю, грітися, слухати “Because”… Мені ж дозволять? Тут усіх приймають… І я — не сусідка…» — аж схлипнула.

— Мусь, ти як? — спитала Поля.

— Що треба відповідати, коли тобі кажуть «Слава Україні»?

— Героям слава, — Поля підхопила Мар’яну під руку, наче відчувала — та зараз упаде, усміхнулася зажурено. — Певно, ти права, Мусько, тут є покидьки, але більшість — герої…

Герої Майдану ще не здогадувалися — за півтора місяця сотня поляже, тисячі назавжди скалічаться, і у всіх живих на серці залишиться грубий, як міліцейський кийок, рубець. Хто завтрашнього дня страшиться — сьогодні не живе, а Майдан жив, натхненно і вперто розливав навкруги хвилі жаданої волі, як гідності: по бруду, зламаних лавках, автопокришках, зім’ятих пластикових стаканчиках — форма танула, поступаючись місцем суті. Хіба воля буває чистенькою, як відпрасований фрак? Коли це воля пахла парфумами? Тільки потом… Чому ж ти, Боже, не дав, щоби тільки потом. Не кров’ю…

Тримаючись за Полину руку, Мар’яна простувала велелюдним гомінким простором — ніби в Йордан входила, — дивний трепет співпричетності піднімався все вище, до серця. Роззиралася: як багато молодих, азартних, лиць не ховають: пісні, вірші, сміються… Як багато сивих, поважних — заклопотані, не сидять без діла: майструють щось біля наметів, перемовляються спокійно, зважено. Добре, що є молоді. Добре, що старі з ними поряд.

— Я знаю! Знаю, хто допоможе! — Поля тягне Мар’яну до старенького намету військового зразка — над входом ікона Божої Матері, хрест із дерева гарно вирізаний. Поряд у великій металевій бочці палає вогнище.

Поля мить гріє долоні над вогнем, підходить до намету, гукає гучно.

— Агов! Є хто вдома? До вас можна?

З намету визирає пухкенька, підперезана вовняною хустиною попід груди, жінка.

— Йой, от що за ґвалт?! Чого галасувати? — шепоче гнівно. — Хлопці тільки поснули… Усю ніч вартували.

— Баба Кривошиїха у вас? — пошепки питає Поля.

— Де там! Травиці заварила, змусила хлопців випити, щоби не похворіли, і пішла.

— А куди?

— Та тут вона десь. На Майдані…

Майдан вирував: бочки-барабани, пісні, гуркіт, дим, а під Архангелом старезна, як Всесвіт, бабця кусень хліба жує. Темна, зморщена, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті. Дивилася в землю, бубоніла щось собі під носа. Поля присіла поряд, на дерев’яний ящик, торкнулася бабиної руки.

— Бабо Кривошиїхо, поміч треба…

- Їй? — баба вказала сухим пальцем на Мар’яну, що стояла поряд, а очей від землі так і не відвела.

Поля закивала, взялася поспіхом переповідати старій про драматичну спробу Валентина