Люко Дашвар - Покров

Кружляла навколо ліжка, усе хотіла обійняти тата, та страшилася й торкнутися — а раптом зробить йому боляче? Врешті впала на коліна, гладила долонею біле простирадло за сантиметр від татової руки. — Я тут… Я поряд, тату. Все! Уже не плачу! Тату… Поговори зі мною, благаю! Лиш два слова! Скажи… Ти говорити можеш?

— Спробую… — прошепотів смиренно, привідкрив очі, дивився на Мар’яну тьмяно.

— Добре… — розгубилася. Про що балакати? Усі слова — зайві, усі питання — дурні й недоречні, та одне їло мозок. — Тату… — рвала фрази від хвилювання. — Ти… якщо любиш мене… Прошу, скажи… Заради мене, благаю — чому?! Все через…

Не договорила, бо тато заплющив очі, наче і йому соромно на світ білий дивитися. І добре, що Мар’яна замовкла, не ляпнула: «Усе через маму?», бо тато видихнув, прошепотів:

— Гроші…

— Які гроші?! — розгубилася Мар’яна.

Тато теж рвав фрази — по живому, як пластир від шкіри.

— Люди… довірили… мені гроші… Для Майдану… намети…

- І що?

— Один обіцяв… добру ціну… Гроші взяв…

— Обманув?

— Сам винуватий… Треба…

— Що?

— Уміти…

— Про що ти, таточку?

— Відповідати… — видихнув, закляк, наче помер. — Прости… — прошепотів.

Мар’яна дивилася на тата, та бачила незнайомого покидька, — в душі збігала, як гаряче молоко, заливала все навкруги невтримна ненависть. «Я його знайду!» — найважливіша мета на життя визріла за мить. Хотіла одразу озвучити її татові, та з підсвідомості ще не проаналізоване, не усвідомлене: будуть гроші!

— Будуть гроші! — мовила непевно. — Купимо намети, потім ти одужаєш і ми його знайдемо, того виродка.

— Не візьму… твоїх грошей… — татові очі зволожніли: врешті наважився назвати справжню причину відчайдушного стрибка. — Сором… — прошепотів. — Перед Майданом такий сором…

Мар’яна не була на Майдані жодного разу відтоді, як площа перетворилася на центр бунтівного і поки мирного опору. Сунула від Бесарабки по Хрещатику, роззиралася напружено і вороже, наче всі тут мали бути, як ті малолітки з Полтави, що окупували Яркову кімнатку, — порожніми, нахабними, невченими, поверховими шибайголовами, які позбігалися звідусіль, аби врешті колективно утнути те, чого жадали, та не наважувалися зробити раніше поодинці: начхати на звичайне щоденне життя, тусуватися досхочу, всупереч тому звичайному життю, без часу і обмежень у приємній компанії і, як вийде, заодно «головного міністра Яника» скинути. Та прискіплива пам’ять нагадувала: Ярко, Біджо з Авророю, тато… А ще Аніта Станіславівна, Федя… І Поля. До біса гарних людей проти двох дурнуватих малоліток із Полтави.

— Полю би знайти!

Побачила попереду барикаду, складену з автомобільних шин, поламаних крісел, садових лав і шматків металевої огорожі: перетинала Хрещатик біля зачиненого універмагу. Роззирнулася — такі ж барикади перекривали виходи з дворів і провулків, що стікалися до Хрещатика, височіли форпостами справжнього кордону. «Огорожі навіщо зламали? — напружилася ще більше, ніби сама огорожа: ось зараз і до неї доберуться. — Чому Хрещатик брудом, як коростою, вкритий: папірці, пляшки, гілки… Тхне чимось смердючим…»

Зупинилася: може, не йти далі — туди, де за барикадами починаються намети, тягнуться до Майдану. Біля наметів люди зайняті чимось буденним: рубають дрова, розводять вогнище, готують їжу… Може, далі — тільки для своїх? Бо ж навіщо кордон, коли немає перепустки через нього? Он біля звалища автопокришок купка агресивних хлопців: затулили обличчя банданами, в руках битки, емоційно доводять щось двом галасливим жіночкам середнього віку, та, видно, консенсус неможливий — хлопці хапають жіночок попід руки, змушують змінити маршрут. «Ідіть звідси! Провітріть мізки, тоді повертайтеся!» — горлає один всесильний. Вони всі всесильні. Люди без лиць, закритих балаклавами, хустками. Сміються, роззираються хвалькувато, наче шукають нову здобич.

— Дідько! — Мар’яні хочеться бігти геть, та — тато! І страшно. — Якого біса?! — бурмотить роздратовано. — Бруд… Суцільний бруд!

— Бруд помічають сторонні, - чує поряд.

Озирається — інтелігентний сивий чоловік у сірому драповому пальті, спортивній шапочці й шкіряних рукавичках із великим чорним мішком для сміття усміхається приязно, підбирає з асфальту картонний пакет з-під соку, зім’ятий пластиковий стаканчик, кидає в мішок.

— Ви… мені? — наїжачується Мар’яна.

- І у вас… погляд сторонньої людини, — відповідає той. — Йшла повз двір сусіда, побачила розкидані речі, скривилася: «Ох, же бардак у них!» Якби той двір був вашим, ви би не констатували біди, ви би щось із тим робили.

— Стаканчики збирати?!

— Багато чого можна зробити, якщо ця країна вам рідна. Якщо ви не почуваєтеся сусідкою, яка вештається чужим двором. Сусідське не болить, тільки дратує. Болить тільки своє.

— Вам оце… тоскно самому тут горбатитися? Побалакати захотілося? — Мар’яну до біса дратує спокійний врівноважений чоловік на розбурханому, тремтячому пристрастями Майдані.

— …Можна багато про що говорити, але краще таки… робити, — чи то Мар’яні, чи то собі, чи то всьому світові відповідає чоловік у драповому пальті, продовжує збирати сміття.

— Бог у поміч!

Мар’яна кидає на дивака недобрий погляд, рушає в бік Майдану, нервово чеше навпростець — повз барикади, купки людей, намети, вогнища, повстанські пісні, польові кухні — й, тільки коли бачить величезний портрет Бандери на стіні КМДА, зупиняється, спустошено роззирається: їй куди? І раптом помічає чорнявого, легко вдягненого хлопця — куртка розстібнута, картата сорочка…

— Ярко?!

Здалеку не роздивитися. Хлопець турботливо обмотує шалик навколо шиї тоненької, як гілочка, дівчини з довгим русявим волоссям, обіймає, вказує на КМДА… Мар’яну охоплює лють. Їм туди? Їй теж! І де страх? Проштовхується крізь гурт із десятка чоловіків — скупчилися біля сходинок, розставляють колонки, підсилювачі, мікрофони…

— Любитимеш вічно?! — шепоче Мар’яна в спину чорнявому хлопцю, шаленіє.

Хлопець з дівчиною зникають у будівлі КМДА раніше, ніж Мар’яна добігає до майданчика перед дверима. Шлях заступають двійко колоритних чоловіків, схожих на побратимів Мамая: під сорок, з оселедцями на бритих головах.

— Слава Україні!

Мар’яна знічується, і знову стає страшно. Косує на портрет Бандери, на оселедці мамаївців…

— Бандері слава? — чи то відповідає, чи то уточнює.

Мамаївці перезираються.

— Уперше на Майдані?

— Чого би це?! Ні! — страх виливається агресією.

— Ну, так слава Україні! — здивовано повторює один.

— Пропустіть! На мене давно чекають!

— Хто?!

— Поля, медсестра! Я подруга її! Поля просила прийти! — і хіба ж не правда?

— Полєчка… — один усміхається тепло, другий розчахує двері, показує Мар’яні: — Сходами ліворуч.

Ліворуч, праворуч… В очах мерехтить. Обмальовані стіни, на сходах сидять, лежать одні люди, повз них у різних напрямках курсують інші люди, посеред холу треті люди перебирають купу одягу, четверті тягнуть кудись каністри, пляшки, п’яті рубають бутерброди, а при стіні чорнявий хлопець грає на гітарі щось геть не революційне — «Because»… На нього закоханими очима дивиться тоненька, як гілочка, дівчина із зовсім не порожніми очима.

— Ярку! — вигукує Мар’яна так відчайдушно і голосно, що на мить