Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

Крики тривали ще хвилин п’ять. Потім вщухли…

— Я так и знал, — сказав Диркін помічнику, піднявшись до себе в офіс. — СБУшник. Пгидет в себя, запиши все, что скажет. Дать воды — и в подвал. И пговегь, ноги не сломаны?[109]

Він випив води прямо з горлечка графину, дістав телефон і, коли на іншому кінці відповіли, спокійно відрапортував, трохи грасируючи:

— Все идет по плану. Обустгаиваемся. Нагод доволен. Жовто-блакытные не шевелятся[110].

— Папа очень доволен вами, — похвалив його співбесідник. — Продолжайте в том же духе и держите нас в курсе. Еще две телевизионные группы в пути. Это все, чем сейчас можем помочь[111].

— Служу тгудовому нагоду, — бадьоро пожартував Диркін.

— Служите, служите[112], — без жодного натяку на гумор сказали на іншому кінці й поклали слухавку.

* * *

13 квітня 2014 року. Ведено. Чечня

— Шаміль, завтра вирушаєш із батальйоном у Красний Камінь, — телефонна розмова велася чеченською. — На броню сядете в Ростові. БК, пайки, стволи та форму, якщо треба, отримаєте там же. Зв’язок на місці триматимете з Розстрілом. Телефон, позивний, канал для зв’язку — все в тебе є. Готовність номер один. Дивися, не підведи мене й Чечню. Іншаала.

— Іншаала, Рамзан. — Почувши гудки, Шаміль Бараєв поклав слухавку, подзвонив помічнику, щоб оголошували тривогу, і ввімкнув телевізор з екраном на всю стіну — новини по «России-24».

«Горожане и жители Солегорского района приветствуют решение о референдуме, — збуджено мовив журналіст, стоячи посеред галасливого натовпу, що похмуро махав прапорами Росії в центрі Солегорська. Над натовпом височів гігантський залізний Ленін із портретом Путіна на грудях. — Вы видите, как радуются люди, как обнимаются с ополченцами, приносят им цветы и еду…»[113]

Шаміль раптом смикнувся, загарчав, скочив на ноги, підбіг до екрана. Перед його очима, на всю стіну, ішов сухуватий, сивуватий чоловік із піднятою камерою. Ось він наблизив її до обличчя. Ліва рука на об’єктиві. На ній не вистачало двох пальців. Відвів камеру. Помилки бути не могло. Убивця його брата й тещі — в Солегорську. Дві години дороги від Красного Каменя!

— Вот и встретились, дарагой! Аллаху акбар![114] — уголос промовив Шаміль, схопив телефон, розгорнув аркуш паперу на столі, набрав номер.

— Гасстъел слушает[115], — пролунав у слухавці картавий голос Диркіна.

— Ну здравствуй, Расстрельчик, здравствуй, дарагой. Ворон это, Ворон[116].

— Вогон, гадтебя слышать. В Кгасном вас заждались[117].

— Завтра-послезавтра будем, брат[118].

— Гад слышать. Буду гад видеть у себя в Солегогске. Я всегда на связи[119].

— Я понял, дарагой, понял. Буду рад! Да, брат, одын просьба есть[120].

— Слушаю, Вогон[121].

— Там у тебя под носом одын журналист из Америки. Алексей Молчанов имя его[122].

— О’кей, Алексей Молчанов. Записал. И что?[123]

— Закрой его для меня, брат. Придержи без шума. Я приеду. У меня с ним свой разговор есть[124].

— Но он же амегиканец[125].

— Ну просто исчез и все. Потерялся, да, брат? Люди теряются, да? Я тебя прошу, брат. Все исдэлаю, брат. Только возьмешь — держи его крепко. Он, шакал, крутой очень[126].

— Хогошо, если он здесь, найдем его. Еще вопгосы есть?[127]

— Нэт, брат, нэт[128].

— Ну, до связи тогда, — Диркін поклав слухавку, пробурчавши під носа цитату з улюбленого фільму: — Не бгат я тебе, гнида чегножопая[129].

Технічно Бараєв зі своїм загоном мав надійти в розпорядження Диркіна, якому Кремль обіцяв посаду міністра оборони нового територіального утворення. Уже були захоплені адміністративні будівлі, відділки міліції й СБУ в Луганську й на випадок майбутньої масової армійської висадки в Красному Камені, де був головний аеропорт Донбасу.

«Чеченський вовк навіть у шкурі підлеглого — звір небезпечний, — розмірковував про себе Диркін. — Зробиш не по-його, у горло вчепиться або руку відкусить».

Диркін викликав помічника, дав указівку розіслати прізвище й ім’я Молчанова по всіх постах і з’ясувати, у якому готелі він зупинився. Доставити до нього особисто без зайвого галасу. Брати без свідків.

* * *

14 квітня 2014 року. Солегорськ

— Вас запрошує до себе товариш Розстріл.

Троє людей у камуфляжі й масках із автоматами тупцялися у дверях безлюдного бара. Був ранній ранок. Лише світало. Журналісти в готелі ще насолоджувалися хмільним або вже похмільним сном. Бар щойно відчинився. У меню була оката яєчня, чай, хліб. Олексію, єдиному відвідувачу бару до появи диркінських нукерів, щойно принесли теплий, на смак несвіжий, недопитий учора й підігрітий чай. Звертався до нього чоловік середнього віку з лампасами та прямими вусами, що стирчали в обидва боки, як палиці.

Казак. Олексій востаннє бачив казаків у Криму. Він не знав, звісно, що на півдні й заході Росії останнім часом їх багато розвелося. Діяльність казаків полягала втому, щоби ходити в лампасах і з вусами, хреститися в храмах і біля них, брати участь у хресних ходах і проурядових демонстраціях.

Одного разу леді Брекнелл у п’єсі Оскара Вайлда спитала світського франта, претендента на руку її приятельки, чи він курить. І коли франт щиросердно зізнався в цій поганій звичці, леді Брекнелл схвально зауважила: «Це дуже добре. Бо в Лондоні зараз так багато нероб».

Так і ці казаки. Навіть якщо й не куриш, та все одно з лампасами й вусами, вважай, уже при ділі, потрібний, користь приносиш.

В Україні були свої козаки (Тарас Бульба і його сини, до прикладу), але вони переважно були зосереджені в околицях Майдану в Києві, носили кумедні чуби на лисих головах і шаровари, готували куліш у гігантських чанах на відкритому вогні й на схід України не надто пхалися.

Натомість російські казаки не мали з ними нічого спільного. Вони ненавиділи Майдан, хоч і бачили його лише по телеку. На хвилі російського вторгнення в Україну казаки займали помітне місце серед іншого пістрявого наброду, міських відходів і сільського шлаку, кримінальників, наркоманів, фашистів, садистів, комуністів, шукачів пригод, що розглядали розпалювану війну, як сафарі під боком. Багатьох приваблювала також можливість «скосити грошенят», стріляючи в живих людей, щоби розрахуватися за кредитом на холодильник або пральну машину у своїх рідних мухозасидженськах і бийжидівськах. Війною в Україні Путін одразу вирішував для себе кілька стратегічних питань, одне з яких — що робити з «зайвими» й потенційно небезпечними людьми.

У країні, де навіть за найбільш «об’єктивних» опитувань Путіна підтримували вісімдесят шість відсотків населення, легко можна було без значної шкоди для режиму кинути в топку війни