Саллі Грін - Напівдикий

не сахається, підносить угору руку, щоб наслати вітер чи блискавку, але ми вже стрибнули на неї. і вона вже на підлозі під нами, і ми тримаємо її мертвою хваткою, вона худа і крихка, але міцна й опирається нашим обіймам.

блискавки спалахують навкруги нас, по цілій кімнаті, вони сліпучі, і голосні, дедалі гучніші, яскравіші, вибухають довкола, але не влучають у нас. шаленіє буря, виє вітер, страшенно холодно, ми в самому епіцентрі негоди, але не послаблюємо хватку, чавимо жінку нашими грудьми. Її ребра тріщать, тріщать, тріщать, тріщать, ми хапаємо її кігтями за бік і починаємо все там роздирати, ламаючи кістки і шматуючи її тіло, цебенить гаряча кров, ми знову впиваємося в неї кігтями, розриваємо цупку шкіру, трощимо їй ребра й нутрощі, сягаємо тазової кістки.

вітер ущух.

панує тиша і спокій.

немає страху. він щез разом із останнім спалахом блискавки й розкотом грому.

невеличкий вогник немов облизує край гобелена. у повітрі зависли випари й дим.

жінка-блискавка не ворушиться.

ми випускаємо її тіло зі своїх обіймів, і воно важко гепається на долівку. ми обнюхуємо її всю, від плечей до нутрощів, роздертих і червоних.

Її кров нам смакує.

ми впиваємося в неї щелепами й починаємо гризти, легенько підважуючи її тіло, його червінь і його запах приємні.

Рожевість

я у ванній.

тремчу.

але це вже я, сам.

напускаю у ванну воду, змиваючи з руки кров.

пригадую кожну секунду свого звірячого існування. пам’ятаю все.

лежу у ванній, а тоді поволі занурююся під воду. коли знову виринаю на поверхню, вода вже стала рожевою.

думаю, що зараз виблюю, вилажу з ванної й нахиляюся над унітазом, але мене вже не нудить.

і я вже не тремчу.

Цілування

— Можна з тобою поговорити?

Габріель стоїть у дверях до ванної. Я — до нього спиною, але бачу його в дзеркалі. Він підступає на крок ближче. Неймовірно вродливий, стурбований, людяний, а я дивлюся на себе, на своє відображення. Я виглядаю так само, як завжди, хоч я вже інакший.

Кажу Габріелю:

— Я все пам’ятаю. Я навіть пам’ятаю, як відбувалася моя зворотна трансформація. Коли Меркурія помирала, я був біля неї і майже відчував, як її життя розчинялося в довколишній тиші. Несбіт підійшов, хитаючись, до Ван, став біля неї навколішки, почав намацувати пульс, говорити з нею, казати, щоб зцілювалася. Вона була обпалена, напівзітліла й чорна. Несбіт щось тихо їй говорив. Він пахнув скорботою. З коридору ввійшов Габріель. У нього вже не було пістолета. Рушив у мій бік, виставивши руки вперед, долонями до мене. Не зустрічаючись зі мною поглядом, дивлячись у підлогу або кудись угору, він сів біля мене на вологому килимку. Я ліг поруч із ним, щоб відпочити, і тваринний адреналін вивітрився з мене, а за якусь секунду я вже трансформувався назад. Знову став оцим собою. Натаном.

Габріель каже:

— Це добре, що ти пам’ятаєш.

— Ага, мабуть… Сам не знаю, — повертаюся обличчям до нього. — Усе інакше, коли я стаю звіром. Я тоді зовсім не той… — вимовляю це так тихо, що навіть не знаю, чи він мене почув.

— Не бійся свого Дару, Натане.

— Я не боюся, уже не боюся. Але коли трансформуюся, коли стаю звіром, усе змінюється. Ніби спостерігаю за ним і водночас є його частиною, відчуваю все, що відчуває він. І це дивовижно, Габріелю, бути ним цілковито, абсолютно… Бути повністю й абсолютно диким. Я не хочу бути звіром, Габріелю, але коли я ним є, то кращого відчуття годі придумати. Це найкраще, найдикіше, найінтенсивніше й найчудовіше відчуття. Завжди думав, що будь-чий Дар є відображенням цієї особи, і все, що про можу думати зараз: мій Дар є віддзеркаленням моїх бажань, а я бажаю бути цілковито диким, цілковито вільним. Без жодного контролю.

— Ти цим насолоджувався?

— А це погано?

— Натане, тут не йдеться про щось добре чи погане.

Не знаю, чи можу це сказати, але хочу цього, тому кажу йому:

— Це гарне відчуття.

Габріель наближається до мене й каже:

— Мені подобається, коли ти зі мною чесний. Ти відчуваєш себе справжнього краще за будь-кого, кого я зустрічав у житті.

І я знаю, що він знову збирається мене поцілувати, але я впираюся рукою йому в груди, зупиняючи.

Тоді дивлюся на Габріеля, на його обличчя, в його очі й на золотисте мерехтіння у них, і не розумію, чому я опираюся цьому. Він мене цікавить. Навіть доторк до його грудей щось означає. Це приємно. Це гарне відчуття. Я не певний, чи хочу це зробити, і знаю, що зупиню його, якщо відчуття будуть недобрі.

Кладу руку йому на плече, обіймаю за шию. Ледь-ледь нахиляю вперед голову, але він не рухається. Завмер на місці. Моя рука лежить на його шиї, торкається його волосся. Я не дивлюся йому в очі, а тільки на вуста, й ледь чутно вимовляю:

— Габріелю…

Я так близько до нього, що наші губи майже торкаються, і я нахиляюся ще ближче, і ось уже торкаюся його губ своїми, знову називаючи його на ім’я. Це ніби цілунок і водночас — не цілунок. Але це приємно, і я хочу ще. Я ворушу вустами, не вимовляючи його імені, знову ледве торкаючись його губ, а тоді наближаюся й починаю пестити його вуста своїми. І він цілує мене. І мені байдуже до всього іншого. Хочу відчути все краще і відчайдушно цілую Габріелеві вуста дедалі сильніше, а тоді притискаю його тіло до свого, обвиваю його руками, наші язики переплітаються, ми зіштовхуємося зубами, і я його відштовхую. Притискаю з розмаху до стіни. Потім відвертаюся й виходжу з ванної кімнати.

Я ж мав би бути з Анналізою! Не розумію, що зі мною діється?..

Зачинена шухляда

Минула, здається, ціла вічність, відколи Меркурія поцілувала Анналізу, щоб її розбудити. Я вже просидів тут біля неї три або чотири години, і радий, що вона й досі спить. Бо можу сидіти собі на стільці біля її ліжка, відхиливши назад голову, напіврозплющивши очі, й дивитися на неї, на її пречисту вроду. А думаючи про це, я не мушу думати про інші речі.

Чутно стукіт у двері, і, перш ніж я встигаю щось відповісти, у кімнату заходить Ван. Бачу, що вона дуже добре і швидко зцілилася, хоч один бік її обличчя пошрамований.

— Несбіт сказав, що ти тут. Є якісь зміни? — запитує вона.

— Немає. Меркурія казала, що розпочала тільки перший етап процесу і що