Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

мною цікавляться. А тепер виявив, що наша зустріч була не випадкова. У цих людей були якісь приховані мотиви, про які я не знав. Я б іще зрозумів, якби Дюбрей почав цікавитися моєю долею після того, як зняв мене з Ейфелевої вежі: рятувати чуже життя — усе одно що почати гризти горішки — неможливо зупинитися. Але як пояснити те, що він почав складати про мене звіти ще до нашого знайомства? Ця невідповідність стала для мене джерелом тривоги, яка вже не відпускала. Я почав погано спати ночами, а вдень став неспокійним і розсіяним, мене мучило передчуття, що має статися щось іще.

У мене в голові постійно звучали умови угоди, як їх сформулював Дюбрей: «Ти повинен дотримуватися договору, інакше тобі не жити».

І я мовчки, сліпо йому підкорився. Ці слова раптом спливли в пам’яті, повертаючись у глибини свідомості як бумеранг.

Моє життя було цілком у руках цієї людини.

Тому він і стежив за мною всюди.

Але за таких умов неможливо жити. Де б ти не був: у метро, у супермаркеті або на терасі кав’ярні, роздивляючись парижан, — десь у далекому закапелку мозку свербітиме думка, що за тобою стежать.

Першими ж днями це змусило мене завести нові звички: у метро я тепер вискакував із вагона останньої миті, перед самим зачиненням дверей, а з кінотеатру виходив через аварійний вихід. Але всі ці хитрощі не звільняли свідомість — навпаки, тільки посилювали тривогу, тож я вирішив від них відмовитися.

Від Дюбрея не було жодних звісток, і це, замість того щоб уселити в мене впевненість, тільки живило багату уяву та множило запитання. Дізнався він про моє вторгнення? Стежили за мною того дня чи ні? Виказала або не виказала мене та гола дівчина? І як бути з угодою, яка пов’язує мене з Дюбреєм? Відпустить він мене на свободу чи тільки посилить тиск? Я відчував, що він не з тих, хто легко здається…

У неділю я весь день бродив Парижем, намагаючись забути про безвихідь, у якій опинився. Я безцільно кружляв вузькими вулицями кварталу Маре, де середньовічні будинки так похилилися, що мимоволі загадуєшся над питанням, яким дивом вони досі тримаються і не впали. Трохи постояв під арками майдану Вож, де лунали звуки саксофона вуличного джазиста. Потім зробив невелике коло по вулиці Розьє і зайшов до справжньої єврейської кондитерської, що зберегла красу минулих століть. Запах пирогів, щойно вийнятих зі старовинних печей, викликав бажання купити відразу все. Я вийшов із кондитерської з іще теплим яблучним струдлем, яким раптом вирішив себе потішити, і, не поспішаючи, рушив далі брукованими вуличками, розглядаючи симпатичних перехожих.

До вечора я повернувся у свій квартал виснажений, але задоволений проведеним днем. Утома від тривалої прогулянки була приємною.

Минаючи перехрестя двох маленьких пустельних вуличок, я здригнувся: на плече мені лягла чиясь рука. Я обернувся. Наді мною нависла висока масивна фігура Владі.

— Іти за мною, — спокійно сказав він, нічого не пояснюючи.

— Навіщо? — похапцем запитав я, озираючись навколо і впевнившись, що ми самі.

Він не завдавав собі зайвого клопоту відповісти й показав рукою на «мерседес», який стояв біля тротуару. Тіло його при цьому залишилося нерухомим, як скеля.

Кинутися навтьоки мені забракло сил, кричати теж не мало сенсу.

— Але скажіть, навіщо?

— Наказ пан Дюбрей.

Лаконічніше не скажеш… Я знав, що більше нічого з нього не витягну.

Він відчинив дверцята. Я не рушив з місця. Він стояв нерухомо, спокійно дивлячись мені в очі, і в погляді його зовсім не було агресії. Я знехотя забрався в машину. Дверцята із глухим стукотом зачинилися. Я був у салоні сам. Десять секунд по тому ми рушили.

Ледве я сів на зручне сидіння, як страх змінився цілковитим занепадом сил. Я підкорився. Так спійманий поліцією утікач, опинившись у звичному фургоні, відчуває майже полегшення. Я позіхнув.

Владі ввімкнув радіо. Із гучномовця полилася якась писклява опереткова арія. «Мерседес» їхав пустельними вулицями, мешканці яких улітку надавали перевагу пляжам Лазурового Берегу або Атлантичного океану. Ми минули бульвар Кліші, теж сумно безлюдний. Поодинокі автомобілі, безсумнівно, розвозили по домівках подружні пари після недільної прогулянки. Світлофор засвітився червоним. Поруч зупинилося таксі з пасажиром на задньому сидінні. Він, схоже, був поглинений освітленою вітриною секс-шопа. Владі знову рушив з місця й опустив скло. До салону увірвалося тепле нічне повітря, змішуючись зі звуками арії. Ми минули перехрестя і їхали тепер уздовж бульвару. Біля «Мулен Руж» з автобуса вивалив натовп туристів.

«Мерседес» доїхав до майдану Кліші, але, замість того щоб повернути до бульвару Батіньоль до палацу Дюбрея, несподівано повернув ліворуч і попрямував на південь по вулиці Амстердам.

— Куди ви мене везете?

Відповіді не було. Чувся тільки хриплуватий голос Фреда Астера в запису часів «Let Yourself Go».

— Скажіть, куди ми їдемо, або я вистрибну!

Ніякої реакції. Мені стало зле.

Машина знову зупинилася на світлофорі. Я напружився, готуючись вискочити, і смикнув ручку дверей. Вона була блокована!

— Я поставити захист для дітей, ви не випадати вночі шосе.

— Яке «вночі шосе»?

— Моя порада спати. Машина всю ніч.

Я інстинктивно підібрався, мене охопила паніка. Що означає вся ця маячня? Треба скоріше звідси тікати!

Ми в’їхали на вулицю Мадлен, потім повернули на вулицю Руайяль. Жодного поліціянта, нíкому навіть подати сигнал у вікно. Вікно… Точно, віконне скло! Я ж можу вистрибнути у вікно… У вікні Владі скло було опущено, і звідти віяло вітерцем. Навряд чи він устигне мені завадити, якщо я швидко відчиню своє. Я чекав, поклавши палець на кнопку. Ми виїжджали на майдан Згоди. Владі повернув голову до фонтану Де Фльов, де бавилися підлітки, з вереском обливаючи одне одного водою. Розуміючи, що викладаю останню карту, я натиснув на кнопку, і скло поповзло донизу. Владі не реагував. Я затамував подих. Біля Обеліска, перед поворотом на Єлисейські Поля, автомобіль зупинився.

Я спробував пірнути у вікно.

Мене міцно вхопили за ногу і потягли назад. Я кричав, чіплявся за дверцята, намагаючись не дати втягнути себе назад, і відчайдушними жестами силкувався привернути увагу тих людей, що стояли поруч із машинами. Але всі вони, як ідіоти, втупилися на освітлені Єлисейські Поля і дивилися в інший бік. Я бив по кузову ногами, руками, кричав… Даремно.

Владі вдалося-таки втягнути мене всередину, при цьому він ледь не відірвав мені вухо.

— Заспокоїтися, та заспокоїтися ж, — твердив він.

Немає нічого гіршого, ніж такі вмовляння, особливо з вуст людини, у якої пульс не частіше від двадцяти п’яти ударів, коли ваш власний