Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

мого батька. Про це якось мою мамку запитав і пан Фийса. Вони засвітились своєю смиренною ніжно-лагідною усмішкою і мовили:

— Знаєте, пане Фийсо, жодного разу нікому не говорила. А вам скажу, бо душу маєте довірливу і чисту, як перший сніг. Він, мій Семен, зустрів мене якось вночі на мості, привітався і почав говорити — про все і ні про що. Я вже хотіла прощатись, але він раз лем як схопить мене на руки і закричить. Ні, не закричав, а простогнав: «Анцьо, я тебе люблю! Якщо не станеш моєю — і тебе, і себе згублю із сього світу!».

— І ти, Анцько, напудилась? — здивовано перепитав Фийса.

— Майте розум, пане вчителю, — мовили мамка. — Я ніколи, крім гріха, нічого не боюся і вам цього не раджу. Просто Семен вимовив слово «люблю» з такими болем, відчаєм, безнадією і вселенською любов’ю, що я одразу збагнула: більше ніхто, ніде, ніколи в цьому світі не скаже мені так слово «люблю», як сказав він…

— Ой, Анцько, ти не знаєш, што-што, а Данки вміють говорити, як по губах медом мастити, — махнув рукою Фийса.

— Ні, пане вчителю, і ви мене не зрозуміли. Семен сказав слово «люблю» так, што я зрозуміла — ніхто, ніколи і ніде у світі мене так не полюбить і любити не буде, як він. Слова ж живі. Вони зримі. І, повірте, ще ніхто у світі не вимовив такого красивого слова «люблю», як було сказано мені. Коли він вимовив — хоч і була ніч — я побачила це слово: воно було схоже на великого, пухнастого і дуже-дуже барвистого метелика. Із великими крилами, синіми очима і голубою короною на голові. Такий метелик — один-єдиний — народжується тільки раз у тисячоліття. І він визначає долю майбутнього часу. І нікому із живих не дано побачити цього метелика. Але я його побачила…

Була й інша причина, чому мамка обрали собі за судженого мого нянька. Як би я не картав — звичайно, із любов’ю і ніжністю — свого нянька, але він, до всього, був ще й красенем — найвиднішим у нашому роді. Високий, кремезний, із аристократичним обличчям і певною мірою інтелігентний — недарма ж за Чехословаччини служив у гусарському полку. А ще очі — навіть не чорні! Було щось хижо-красиве, демонічно-магічне в тих очах, у їх погляді. В одну і ту ж мить вони, очі ці, могли жагуче-пристрасно любити, а відтак блискавично, по-орлиному зблиснувши, приректи тебе до спалення і тут же помилувати.

А ось те, що нянько метали собою на цьому світі, як неприкаяний — де заробити, а де вкрасти, — це теж трагічна доля і велика любов. За всяк ціну нянько хотіли, щоб у ті страшні часи ми вижили.

Ще найдивніше — проти шлюбу своєї доньки із моїм няньком не мав нічого дід Петро Наполійон.

— Я не можу тебе, дочко, неволити, — сказав. — Але ти йдеш проти моєї волі. І тому не даю тобі ніякого посагу і житимеш у чоловіка.

Як оповідали, в нашу родину мамка принесли всього дві дерев’яні валізи. Поставили їх у прибудовану до хати комірчину і заявили:

— Се буде мій куток.

Моя добросердечна баба Фіскарошка, благодушний дід Соломон прийняли мамку в сім’ю, як рідну доньку. Та й сама невістка — донька багача, красуня, розумниця і білоручка — раптом ніби переродилась і виявилася вмілою ґаздинею в хаті, беручкою до всяких робіт по господарству. Тому Фіскарошка ходила із гордою головою, високим носом і не могла нахвалитись невісткою. При цьому не забувала полити гарячою смолою «коравого» і скупого свата Наполійона, який позбиткувався над кровним дитям і вигнав доньку з дому ледь не голою без «будьте здорові».

Одне турбувало Фіскарошку. В цьому вона нікому не зізнавалась і заборонила говорити всій родині — дивна хвороба невістки. Часом мої мамка прямо на очах якось в’яли, починали жалітись на болючий туман у голові. В цьому загадковому тумані ніби починав губитися реальний світ — люди, мова, думки. І тоді мамка заходили в комірчину, зачинялися і по кілька днів незрушно лежали на ліжку, обернувшись до стіни. Але минав час, дивний туман розвіювався, і вони ставали знову прудкою, жвавою, веселою і щебетливою, як весняна пташка. І починали розповідати про таке, від чого в кожного із родини волосся піднімалось дибки і ставало зимно навіть за нестерпної спеки.

Мамка могли із такою обізнаністю говорити про судний день Ісуса Христа, наче все це відбувалось в неї на очах. І вони крок за кроком йшли за Спасителем до Голгофи. Мамка слово у слово повторювали, хто що кричав услід Ісусу, хто як сміявся, кривив гримаси, кидав каміння. Як вели себе стражники, як їх було звати, у що були одягнуті — все до найменшої подробиці спливало з мамчиних вуст. І що найдивніше, мамка у своїх одкровеннях змальовувала картини, про які ніколи і ніде не згадувалось у писаніях.

Одного разу я сам чув, як вони говорили про царя Соломона. Оповідали з таким захопленням, блиском в очах і любов’ю, ніби все життя прожили поруч нього і були улюбленицею древнього правителя.

Слухаючи мамку, складалось враження, що в той час, коли її спеленував дивний туман, вона мандрувала крізь часи і простори…

Агрономка Катерина, видно, була людиною інтелігентною, бо, вловивши у мамчиній бесіді різку зміну тону голосу, перевела мову на інше. А коли прощались, раптом запропонувала:

— Ганно Петрівно, через тиждень у Мукачеві — осінній ярмарок. Там, крім урожаю, будуть демонструватись роботи народних майстрів і художників. Я пропоную виставити і кілька ваших картин.

Мамка заперечливо замахали руками, але ось тут агрономка вже показала свій характер і вміння переконати.

Врешті-решт мамка згодились експонувати на виставці дві свої картини — «Закоханий скрипаль» і «Вечірня пісня матері». На першій — молодий юнак, неймовірно худий, довговолосий, із загостреним обличчям і фанатичним поглядом, на фоні старезного розколотого блискавкою дерева грав на скрипці. На поклик його музики із обвуглених розщілин стовбура починали виглядати молоді пагінці. А на самому вершечку охрещеного блискавицею дерева на кількох уцілілих гілках один за одним розкривались пуп’янки рожевих квітів.

Скрипаль грав пристрасно, жагуче, з великою тугою і болем від нерозділеного кохання, і з його довгих-довгих, прозоро-худих пальців безугавно капала кров.

На іншому полотні слалося безкінечно довге поле скошених хлібів, на самкраю якого занурювалось у сутінки сонце. А по стерні, ранячи босі ноги, йшла щаслива молода мати з великим оберемком трави за спиною і немовлям на руках.