Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

шпарку; збадьорилась, побачивши пустку; ще трохи відчинила двері; вистромила цілу свою голову; зайшла навшпиньках у кімнату; кілька секунд стояла, прислухаючись і чуючи, як гупає у грудях серце; тоді метнулася до вхідних дверей, відчинила їх, вислизнула назовні, грюкнула дверима і побігла. Лише коли вона вже опинилася в ліфті і почала спускатися додолу, Леніна нарешті відчула себе в безпеці.

РОЗДІЛ 14

Лікарня для умираючих «Парк Лейн» являла собою шістдесятиповерхову вежу, викладену з блідо-рожевих кахлів. Коли Дикун вийшов з таксікоптера, ціла низка розфарбованих у веселенькі кольори повітряних катафалків здійнялася, стрекочучи, з даху і полетіла понад парком на захід, до Слауського крематорію. Ліфтер дав Дикунові всю необхідну інформацію, і він спустився до палати №81 (палати швидкоплинного згасання, як пояснив ліфтер) на сімнадцятому поверсі.

Це була велика палата, що аж світилася від сонячного світла і жовтої фарби на стінах, у якій містилося дванадцять ліжок, і всі вони були зайняті. Лінда помирала не самотня – у компанії з іншими і з усіма сучасними вигодами. У повітрі безперестанку бриніли веселі синтетичні мелодії. Біля підніжжя кожного ліжка, навпроти його тимчасового власника, що готувався помирати, стояв телевізор. Усі ці телевізори були постійно ввімкнені, з ранку до ночі. Що чверть години в палаті автоматично змінювався загальний аромат.

—  Ми намагаємося, – пояснила медсестра, яка зустріла Дикуна біля дверей, – створити тут якомога приємнішу атмосферу, щось середнє між першокласним готелем і палацом чуттєвок, якщо ви мене розумієте.

—  Де вона? – знехтував Дикун ці чемні пояснення.

Медсестру це образило.

—  Ви надто квапитеся, – зронила вона.

—  Чи є якась надія?

—  На те, щоб вона не померла?

Він кивнув.

—  Ні, звісно, що немає. Якщо вже когось сюди направляють, немає жодної... – Спантеличена скорботним виразом його поблідлого обличчя, вона раптово зупинилася на півслові. – Але ж у чому річ? – здивувалася вона. Вона не звикла до такої поведінки відвідувачів. (Та й тих відвідувачів тут майже не бувало; а зрештою, чого б це вони мали сюди приходити?) – Ви, може, занедужали, га?

Він похитав головою.

—  Вона моя мати, – ледь чутно вимовив він.

Медсестра нажахано і приголомшено зиркнула на нього, а тоді хутко відвела свій погляд. Вона почервоніла як рак, від шиї аж до скронь.

—  Відведіть мене до неї, – звелів Дикун, намагаючись казати це якомога буденнішим тоном.

Усе ще червона, вона рушила палатою. Їм услід оберталися моложаві обличчя без жодних зморщок (адже згасання наставало так швидкоплинно, що не встигало позначати своїм тліном щоки, лише серце і мозок). Їх оглядали порожні й байдужі очі осіб, що впали в друге дитинство. Дикун аж здригнувся, дивлячись на них.

Лінда лежала на останньому в довгому ряді ліжок, попід стіною. Підпершися подушками, вона дивилася півфінал південноамериканського чемпіонату з тенісу на Ріманових поверхнях, що відтворювався беззвучно і в зменшеному масштабі на екрані телевізора біля підніжжя її ліжка. У цьому скляному осяйному квадраті безшумно снували туди-сюди маленькі постаті, наче рибки в акваріумі, – мовчазні, але невгамовні мешканці іншого світу.

Лінда дивилася з невиразною і незбагненною усмішкою на вустах. Її бліде, набрезкле обличчя світилося ідіотською радістю. Вона вряди-годи заплющувала повіки, і тоді здавалося, ніби вона дрімає. І враз, легенько здригнувшись, вона знову пробуджувалася – пробуджувалася, щоб бачити акваріумне гасання тенісистів, чути, як виспівує Супер-Вокс-Вурлітцеріана «Стискай мене, котику, й не відпускай», вдихати теплі запахи вербени, що проникали сюди крізь вентилятор над її головою, – прокидалася до цього всього або радше поринала в новий сон, складовою частиною якого й були ці речі, трансформовані й просякнуті сомою в її крові, а тоді знову всміхалася своєю розгубленою й безбарвною посмішкою дитинячої втіхи.

—  Ну, я мушу йти, – сказала медсестра. – Зараз до мене прибуває ціла партія дітей. А ще й ота палата №3. – Вона показала на стелю. – Пацієнт може відійти з хвилини на хвилину. Ну, будьте як удома. – І вона квапливо рушила геть.

Дикун присів біля ліжка.

—  Ліндо, – прошепотів він, узявши її за руку.

Почувши своє ім’я, вона озирнулася. Її імлисті очі прояснилися, коли вона його впізнала. Стиснула йому руку, всміхнулася, її вуста заворушилися, а тоді цілком неочікувано її голова впала на груди. Вона заснула. Він сидів і дивився на неї, намагаючись знайти під складками її обвислої шкіри молоде і світле обличчя, що нахилялося над ним у дитинстві в Малпаїсі, пригадати (і він заплющив очі) її голос, її рухи, усі події їхнього спільного життя. «Треба добре ручки мити...» Який чарівний був її спів! А ці наївні дитячі віршики, такі дивовижні й загадкові!

У здорової дитини

На сніданок вітаміни.

Він відчував, як його повіки стають вологими від сліз, коли він почав пригадувати ці слова і Ліндин голос, який постійно їх повторював. А тоді ще урок читання: Іде кіт через лід, а те кача дрібно скаче; й елементарні інструкції для бета-працівників на складі ембріонів. І ще довгі вечори біля вогню або, якщо влітку, на даху їхньої хижі, коли вона розповідала йому про Інше Місце, за межами Резервації: про це прекрасне пречудове Інше Місце, пам’ять про яке, про цей небесний, райський сад добра і благодаті, він і далі зберігав у чистоті й недоторканності, не забруднивши її зіткненням з реальністю цього справжнього Лондона, з цими реальними цивілізованими чоловіками й жінками.

Раптовий вереск пронизливих голосів примусив його розплющити очі й озирнутися, квапливо витираючи сльози. У кімнату нескінченним потоком заходили ідентичні восьмирічні хлопчики-близнята. Вони заходили пара за парою, пара за парою: немовби в якомусь кошмарному сновидінні. Їхні обличчя, або ж їхнє безліч разів відтворене мопсоподібне обличчя – адже воно було однаковісіньке у всіх них – дивилося прямо перед собою, вибалушивши очі й роздуваючи ніздрі. Всі вони були вбрані в одяг кольору хакі. Всі мали широко роззявлені роти. Заходили в палату, про щось поміж собою базікаючи й попискуючи. На якусь мить здалося, що в палаті аж кишіло від них. Вони заповнили всі проходи поміж ліжками, видиралися на них, лазили попід ними, зазирали в телевізори, кривлялися до пацієнтів.

Лінда їх здивувала і навіть збентежила. Вони скупчилися біля її ліжка, дивлячись перелякано й дурнувато, мов якісь тваринки, що зіштовхнулися з чимось неочікуваним.

—