Андрій Анатолійович Кокотюха - Втікач із Бригідок

— Один раз я жорстоко поплатився через це. І потім, Магдо, сьогодні я найменше хотів вчинити щось героїчне. Не люблю воєн, а єдина прийнятна для мене битва — в судовій залі. Коли закон або на моєму боці, або навпаки. Тепер усе інакше. Закони нікому не потрібні. Тобто воєнний час перекреслив старі закони й створив нові, не завжди писані.

— Як тебе розуміти?

— Сам не знаю, — Кошовий спробував умоститися на ліжку зручніше, обережно притримуючи перев’язану руку. — Цими днями я вперше побачив отак близько тих, хто воює й проливає кров. Вони — вбивці, Магдо, і водночас герої. Їх возвеличують за те, за що в мирний час би засудили. Але при цьому чоловіки йдуть на фронт і готові покласти життя. Бо якщо не готовий, не розумієш того, краще визнати слабкість і сидіти вдома. І тут — черговий парадокс: таку слабкість багато хто готовий пробачити, хоч за інших обставин людину напевне б засвистали. Скажімо, не втрутився, побачивши, як грабіжники чи ґвалтівники напали на беззахисну жінку в темному провулку, — ганьба. Навіть тепер, коли містом ходити ще небезпечніше попри військові патрулі, подібне засуджується більше, ніж якби чоловік знайшов спосіб уникнути військової служби. Ніколи не думала над цим?

— Просто ми ніколи не говорили про таке. Все одно, до чого тут ти?

— А все просто. Мені тридцять вісім років. Я фізично здоровий чоловік, певний час боксував і цілком придатний для фронту. Попри це не знайшов у собі сили записатися добровольцем. Навіть коли у Львів зайшли росіяни, ми були в тилу, й війна гриміла десь далеко. Нині — тим більше. Тепер я побачив її впритул, Магдо. І мені кортить відвести очі. Мужчини, молодші за мене в середньому років на десять, часто — з незавершеною освітою, а то й зовсім без освіти, дивляться на мене зневажливо.

— Неправда. То ти собі навіяв, бо справді маєш якесь відчуття провини.

— Може, й так. Готовий повірити — воякам байдуже до мене і таких, як я.

— До того ж я знаю: тут, у тилу, ти на своєму місці робиш те, що мусиш.

— Тобі не все подобається.

— Але я все приймаю. Бо сама займаюся тим, що мені по силах. Тому тут, у шпиталі. Ти багато бачиш поруч зі мною знаних міських аристократок, дружин чи коханок сильних Львова цього? Ні, моя совість чиста. Твоя теж має бути спокійною.

— Але це не так! — Клим подався вперед, знову смикнула біль, він скривився й відкинувся на подушку, далі говорив уже тихіше: — Позавчора Шацький пояснив тремтячим голосом — боїться, а лізе, бо хоче бути корисним. Тоді не зрозумів його, тепер усе ясно. Мені теж кортить бути корисним тим, кого я вважаю своїми. І хто воює й гине за те, аби отримати власну державу. Тому сьогодні я побіг просто на кулю, Магдо. Даруй, пояснити складно, сам для себе не все можу розкласти по поличках. Може, полежу тут, поміркую. Тюрма й лікарня — два місця, де завжди є час подумати й підбити для себе підсумки.

— Ох, порівняння в тебе…

Увесь час, поки говорили, Магда стояла, тримаючись від ліжка на певній відстані. Клим і далі відчував стіну між ними, хай не глуху, та все одно — перепону. Далі розмова завмерла, бо він розумів — говорять зараз про важливе, але не про те. Поки подумки добирав слова, аби сказати нарешті важливе для себе, вона підійшла до вікна, поправила на голові білий клобук з червоним хрестом, завмерла, дивлячись на осінь. Потому мовила, не повертаючись:

— Ти назвав своїми стрільців, котрі служать у цісарському війську. При цьому війна з Росією для твоїх — спосіб не захистити цю державу, а отримати власну. Дивно.

— Тим не менше, Магдо, це так.

Вона повернулася. В її очах Клим знову побачив блискавки.

— А яке місце в омріяній державі твої виділять для моїх? Коли вже ти зробив вибір, маєш визначитися і зі мною.

— Тобто?

— Я полячка, Климентію.

Це прозвучало просто й буденно. Та водночас чи не вперше за весь час, що вони разом, самовизначення наповнилося новим, не врахованим дотепер змістом. Чувся виклик, згадка про походження виглядала дуельною рукавичкою, не інакше.

— Хіба раніше нас це зупиняло?

— Ні. Але ти не вперше згадуєш війну й зміни. Ніколи не думав, що ми, поляки, не забули про Rzecz Pospolita? Знаєш: ми, як і ви, маємо власні інтереси й прагнення. Ти вважаєш, домовимося й помиримося? Як ділитимемо Львів у разі чого? І що буде з нами, коли прийде час ділити його?

Не мав Клим відповіді. Навіть шукати її не хотів.

Магда пішла до виходу, та в дверях зупинилася, знову повернулася. Блискавки вже зникли.

— А він настане, той час. Не лише ти щось таке відчуваєш, — замовкла, додала коротке: — Коханий.

Щоки спалахнули, зі свого місця Кошовий бачив це.

Вийшла, залишила його.

По обіді відвідувачі пішли чередою, заважаючи обдумати почуте.

Спершу не зайшов — увірвався Роман Гірняк. Свій виразний ніс-качечку тримав гордо, немов усе, що сталося, є його персональною заслугою. Зазвичай різкий на словах, але стриманий, навіть дещо скутий, коли доходило до дій, зараз газетяр кинувся до Клима й спробував обійняти. Той заледве встиг виставити здорову руку, та все одно спокій було порушено, плече відгукнулося болем. Він скривився й не стримав стогону, на що Гірняк відразу вигукнув:

— Нема кого й чого соромитись, пане Кошовий! Наші герої мають право на бойові рани!

— Та ну вас, пане Гірняк. Яка бойова, до біса, дурна швидше.

— Досить уже нам, українцям, цінити себе низько! — гаркнув газетяр. — Слухайте, ви допомогли знешкодити небезпечного ворога! З січових стрільців зняті всі підозри, бо Ладного підступно й нахабно застрелив російський агент! А інший герой впорався з ним! Щоправда, він тепер сидить за ґратами…

— Чекайте! Арсенич — за ґратами? Нічого не розумію.

— Багато хто збентежений і обурений. Та нічого, ми, громада, ще скажемо своє слово. Українське, можете не мати сумнівів. Відповідна газета вже готує гостру публікацію про те, як цісарська влада гнобить українських героїв. Замість шанувати та всіляко підтримувати, їх звинувачують у тому, що стріляли в місті на вулиці посеред білого дня! Скажіть, то не абсурд?

— Мабуть.

— Чекайте, — Гірняк зиркнув на Клима підозріло. — У вас є сумніви?

— Старшина діяв правильно. Проте він не служить у військовій поліції. Отже, не має повноважень, хай і формальних, починати стрілянину.

— Навіть коли стріляють у нього? Подвійний абсурд!