Стефані Гарбер - Каравал

влетів у двері.

— Що ти тут робиш? — вона намагалась змахнути сльози, сердито зиркнувши на Джуліана. Не могла собі дозволити, щоб він бачив її сльози, але Скарлет знала, що було запізно.

Джуліан роззирнувся, гадаючи, що їй загрожує небезпека, але все було спокійно. Він виглядав дещо спантеличеним, побачивши її заплаканою без видимих на те причин.

— Мені здалось, я щось почув.

— Що тобі здалося? Ти не маєш права ось так вриватися. Вимітайся! Мені потрібно переодягтися.

Та замість піти Джуліан лиш тихенько зачинив двері. Окинув поглядом розбиту вазу, калюжу на підлозі, потім поглянув на її зарюмсане обличчя.

— Ягідко, не плач через мене.

— Ти занадто високої думки про себе. Моя сестра зникла, нас знайшов батько, Данте мертвий. Ці сльози не про тебе.

Принаймні у Джуліана вистачило порядності вдати сором. Але кімнати він не полишив, а сів на краєчок ліжка. Тим часом сльози котилися по щоках Скарлет. Гарячі й солоні. Вибух емоцій трохи втамував біль, але сльози знай лилися рікою. Можливо, Джуліан таки мав рацію, — кілька сльозин стосувалися і його.

Він нахилився ближче й витер солоні краплини пальцями.

— Ні, — Скарлет відсахнулася.

— Я заслужив це, — він опустив руку і сів подалі, тепер вони опинились на протилежних краях ліжка. — Мені не слід було тебе обманювати й привозити сюди без твого дозволу.

— Ти не повинен був привозити нас обох, — різко мовила Скарлет.

— Сестра однаково знайшла б спосіб. Зі мною чи без мене.

— Це твоє вибачення? Якщо так, то не надто вдале.

— Я не шкодую, що виконав прохання Телли, — обережно сказав Джуліан. — Гадаю, люди мають право на власні рішення. Але мені шкода кожної миті, коли я тобі казав неправду, — він зупинився, потім поглянув теплими карими очима, м’якіше ніж досі. Його погляд був відкритий, ніби він прагнув, щоб вона прочитала в його очах те, що зазвичай він приховував.

— Знаю, що не заслуговую на другий шанс, але ти казала, ніби віриш, що я можу бути хорошим. Я не такий, ягідко, чи принаймні ніколи таким не був. Я брехун, часом грубіян, буває, припускаюсь страшних помилок. У моєму роду всі страх які марнославці, завжди грають одне з одним в ігри, та після Рози... — Джуліан замовк. Щоразу, коли він згадував сестру, його голос тремтів, йому важко давалися слова. — Після її загибелі я втратив будь-яку віру. Не те, щоб це було виправданням. Але якщо даси мені ще один шанс, присягаюсь, не підведу тебе.

Тріщало полум’я в каміні, його тепло потроху осушувало калюжу на підлозі й невдовзі на тому місці мали лежати троянди і скалки вази. Скарлет згадала витатуювану троянду Джуліана. Вона воліла б, щоб він був простим моряком, котрий прибув на її острів, і ненавиділа його за обман. Але вона розуміла його почуття до загиблої сестри. Скарлет знала, як то попри все палко любити.

Джуліан обперся на стовпчик ліжка. Темна чуприна, що спадає на стомлені очі, опущені кутики губ, подерта сорочка... Це страшенно приваблювало.

Скарлет припускалася помилок і неодноразово, але Джуліан жодного разу не злився на неї, тож і вона не повинна.

— Я тобі пробачаю, — сказала вона. — Але обіцяй, більше ніякої брехні.

Важко зітхнувши, Джуліан заплющив очі. На чолі було написано щось між подякою й болем. Потім хрипло додав. — Обіцяю.

— Агов, — стукіт у двері налякав їх обох.

Джуліан підстрибнув, перш ніж Скарлет змогла бодай поворухнутись.

— Ховайся, — він беззвучно вимовив самими лиш губами.

Ні. Вона вже награлась у піжмурки. Не звертаючи уваги на його сердиті погляди, Скарлет схопила кочергу і пішла слідом за Джуліаном, котрий навшпиньках йшов до дверей.

— У мене для вас передача, — почувся жіночий голос.

— Для кого? — поцікавився Джуліан.

— Для сестри Донателли Драґни.

Скарлет міцніше схопила кочергу, серце шалено калатало.

— Скажи щоб лишила біля дверей, — шепнула Скарлет. Їй хотілося вірити, що це підказка. Але з голови не йшла відсічена рука Данте. Здригнувшись, вона уявила, як Легенда відрубує руку Телли, а потім присилає її до них у кімнату.

Після того, як кроки посильного стихли, вона дозволила Джуліанові відчинити двері.

Коробка була гладенька й чорна, кольору програшу й похорону. Вона стояла перед дверним проходом, заввишки й завширшки майже як Скарлет. Поруч стояла ваза з двома трояндами.

Знову квіти!

Скарлет штовхнула вазу ногою, розкидаючи квіти на поріг. Потім затягнула коробку всередину. Важко було визначити, яка вона була завважки.

— Хочеш я відкрию? — запитав Джуліан.

Скарлет заперечно кивнула. Хоч і не бажала відкривати коробку, та не хотіла втрачати й секунди, аби лиш врятувати Теллу. Обережно підняла кришку.

— Що це? — Джуліан різко звів брови.

— Ще одна сукня з крамниці, — з полегшенням розсміялась Скарлет. Дівчина сказала, що її доставлять через два дні. Але щось із вбранням було не так. Скарлет пам’ятала його іншим. Ця ж сукня була біла-білісінька, наче весільна.

26

давалося, сукня глузувала над нею. Без рукавів, з глибоким серцеподібним вирізом. Чарівним вбрання важко було назвати. Воно було надто відкрите в порівнянні з тим, що Скарлет обрала у крамниці.

Кремові ґудзики виблискували, як слонова кістка. На дні коробки Скарлет знайшла маленьку записку, прикріплену до зламаної шпильки.

«Мабуть, відпала від сукні» — подумала Скарлет.

З одного боку був зображений циліндр, а на другому написано:

— Хто такий «Д»? — запитав Джуліан.

— Здається, хтось хоче мене змусити думати, що це від Донателли, — але Скарлет знала, що цей подарунок не від сестри. Насмішки з весільною сукнею могла собі дозволити лише одна особа, та й циліндр на записці вказував лишень на Легенду. Невидимі павуки пробігли по шкірі. Зовсім протилежні почуття, ніж ті яскраві кольори від його першого листа.

— Гадаю, це п’ята підказка.

— Чому ти так вважаєш? — скривився Джуліан.

— А чим ще це може бути? — Скарлет дістала записку з підказками.

— Бачиш, я вже розгадала чотири підказки, — зауважила Скарлет, — Лишилась тільки п’ята.

— А до чого тут це? — поцікавився Джуліан, дивлячись на сукню так, ніби вона була обшита не ґудзиками, а чимсь непристойним.

І Скарлет осінило: ґудзики та циліндр були