Світлана Прокопенко - За лаштунками оплесків, Світлана Прокопенко

Intermezzo II: Ноктюрн спогадів під зоряним полотном

Після похорону Оленки, стара будівля оперного театру, здавалося, на деякий час затримала подих, оповита тишею, що межувала зі скорботою. Величні зали та просторі кулуари, які ще зовсім недавно лунали звуками музики та голосами артистів, тепер зберігали лише приглушені відлуння кроків технічного персоналу та тихий шепіт прибиральниць. Вечірнє світло, проникаючи крізь високі вікна, малювало на оксамитових кріслах партеру та балконів довгі, задумливі тіні, нагадуючи про незриму присутність тих, чиї серця назавжди залишилися пов’язаними з цим місцем. Сцена, що бачила стільки тріумфів та емоційних переживань, стояла порожньою, чекаючи на нові історії, нові голоси, нові мелодії, але в повітрі все ще витав ледь вловимий аромат квітів, принесених на прощання з великою музиканткою.

Анна та Оксана, відчуваючи важкість втрати своєї наставниці, часто приходили до театру, немов до рідного дому, де кожна стіна зберігала частинку її душі. Вони бродили тихими коридорами, заглядали до репетиційних залів, де колись лунали її мудрі поради та підбадьорливі слова, і зупинялися біля її порожньої гримерної, де в повітрі, здавалося, все ще витав ледь відчутний аромат її улюблених парфумів.

Одного пізнього вечора, коли над містом розкинулося безмежне зоряне полотно, Анна та Оксана сиділи на порожній сцені, їхні постаті ледь виднілися у тьмяному світлі чергового освітлення. Тиша навколо була настільки глибокою, що можна було почути власне серцебиття.

"Пам'ятаєш, як вона розповідала про своїх батьків?" – тихо запитала Анна, її голос ледь порушував нічну тишу. Вона дивилася вгору, на темну стелю театру, немов намагаючись розгледіти там обриси минулого.

Оксана кивнула, її погляд також був спрямований у темряву. "Так. Про їхнє кохання, що народилося тут, про їхню музику, що стала їхнім життям."

"І тепер їхня історія стала частиною історії цього театру," – додала Анна. – "Нашим натхненням, нашим орієнтиром."

З вулиці долинув тихий звук нічного міста – шепіт вітру, далекий гудок автомобіля. У театрі панувала інша тиша – тиша спогадів, тиша шани.

"Вона вірила в нас," – промовила Оксана після довгого мовчання. – "Її віра давала нам сили."

"І тепер ми повинні нести цю віру далі," – підтримала її Анна. – "У своїй музиці, у своїй творчості, у своєму ставленні до мистецтва."

Вони знову замовкли, кожен занурений у свої думки про Оленку, про її мудрість, її доброту, її незгасну любов до музики.

"Мені здається, що вона все ще тут," – тихо сказала Анна, обводячи поглядом порожню сцену. – "Її дух живе в цьому театрі."

Оксана відчула легкий холодок, але не від страху, а від особливої присутності, немов невидима аура великої музикантки все ще огортала це місце.

"Так," – прошепотіла вона. – "І її музика ніколи не змовкне."

Вони встали та повільно пішли зі сцени, їхні кроки гулко віддавалися у порожньому просторі. Вони бродили темними коридорами, розглядаючи старі афіші на стінах, на яких ще виднілися імена Софії та Данила Волинських.

"Їхня історія – це неймовірна симфонія," – сказала Оксана, зупинившись біля пожовклої афіші одного з перших виступів Софії. – "Кохання, пристрасть, втрата, прощення... І все це звучало в їхній музиці."

"І тепер ми – частина цієї симфонії," – додала Анна. – "Нові голоси, нові інструменти, але та сама вічна мелодія."

Вони вийшли з театру на нічну вулицю, де сяяли мільйони зірок. Місто спало, але в їхніх серцях горіло полум'я натхнення, запалене їхньою великою вчителькою.

"Ми повинні продовжувати її справу," – твердо сказала Анна, дивлячись на зоряне небо. – "Нести її музику далі, відкривати нові таланти."

"І ніколи не забувати про тих, хто був до нас на цій сцені," – додала Оксана. – "Їхні голоси завжди будуть звучати в наших серцях."

Вони йшли нічними вулицями, їхні постаті зникали у темряві, але в повітрі, здавалося, залишалася тиха мелодія спогадів, ноктюрн, присвячений великим музикантам, чиї душі назавжди залишилися пов’язаними з цим старим оперним театром, під безмежним зоряним полотном вічності. Їхні серця билися в унісон з тихою музикою пам'яті, обіцяючи нести їхню спадщину далі, у нові покоління слухачів та виконавців. І в цій нічній тиші народжувалася нова надія, нова віра у безмежність мистецтва.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍