Світлана Прокопенко - За лаштунками оплесків, Світлана Прокопенко

Завершення каденції

Останні роки життя Оленки протікали у тиші та спокої її затишного будинку, оповитого ароматами квітучого саду та ніжними мелодіями спогадів. Крізь великі вікна вітальні, що дивилися на розмаїття зелені та барвистих квітів, часто заглядали лагідні промені сонця, розливаючи тепле світло по старовинних меблях та улюблених книгах. Старий рояль, що стояв у кутку кімнати, здавалося, дрімав у очікуванні, його чорно-білі клавіші зберігали безліч зіграних мелодій, відголоски радості та смутку минулих років. На камінній полиці, серед фотографій, що відображали різні етапи її життя та життя її близьких, тепер з’явилася нова світлина – усміхнені обличчя Анни та Оксани, вже відомих співачок, які часто навідували свою наставницю.

Оленка проводила дні у спокійних роздумах, перечитуючи улюблені книги, слухаючи класичну музику та іноді торкаючись клавіш рояля, награваючи тихі мелодії, що линули з глибини її серця. Її зір слабшав, але внутрішній погляд ставав все більш ясним, відкриваючи нові глибини розуміння життя та мистецтва.

Одного тихого вечора, коли за вікном повільно опускалися сутінки, а в саду співали нічні птахи, до Оленки завітала Анна. У її руках був невеликий букет польових квітів, їхні ніжні аромати наповнили кімнату.

"Доброго вечора, пані Волинська," – тихо привіталася Анна, її голос звучав з теплотою та турботою.

"Анно, моя люба, як я рада тебе бачити," – відповіла Оленка, її очі засвітилися радістю. – "Проходь, сідай біля мене."

Анна обережно сіла в крісло поруч, її погляд був сповнений ніжності. "Я сьогодні виступала у філармонії. Присвятила свій виступ вам."

Оленка ніжно взяла її руку. "Дякую, Анно. Це найдорожчий подарунок для мене."

"Ваша підтримка завжди була для мене безцінною," – сказала Анна. – "Ви навчили мене не лише музиці, але й вірити у себе."

"Ти сама знайшла свій шлях, Анно," – відповіла Оленка. – "Я лише допомагала тобі розкрити свій талант."

Вони довго розмовляли того вечора, згадуючи минуле, говорячи про майбутнє музики, про нові покоління артистів, які прийдуть на сцену зі своїми власними історіями та мелодіями.

"Знаєте, пані Волинська," – сказала Анна, її голос став задумливим. – "Іноді мені здається, що я чую музику, яку ніхто інший не чує. Якісь тихі відголоски минулого, шепіт старих стін театру..."

Оленка усміхнулася. "Це голос історії, Анно. Голос тих, хто колись творив на цій сцені. Він завжди буде звучати для тих, хто вміє слухати серцем."

Через кілька днів до Оленки приїхала Оксана. Її голос, що колись звучав з хвилюванням, тепер був сповнений впевненості та сили.

"Доброго дня, моя дорога пані Волинська," – привіталася Оксана, її обійми були теплими та міцними.

"Оксано, як я рада тебе бачити," – відповіла Оленка. – "Я чула про твої останні успіхи. Ти сяєш на сцені."

"Це завдяки вам," – щиро сказала Оксана. – "Ваші настанови завжди допомагають мені."

Вони сиділи разом у саду, насолоджуючись теплим весняним повітрям та ароматами квітів. Оксана розповідала про свої гастролі, про нові ролі, про зустрічі з цікавими людьми.

"Знаєте, пані Волинська," – сказала Оксана, її погляд став серйозним. – "Я нещодавно думала про історію нашого театру. Про Софію Волинську, про Данила Волинського... Їхня любов до музики, їхня відданість мистецтву – це неймовірний приклад для нас усіх."

"Їхнє кохання було особливим," – з ніжністю в голосі відповіла Оленка. – "Воно народилося на цій сцені та жило в їхній музиці."

"І ця любов продовжує жити," – додала Оксана. – "У вашій мудрості, у вашій доброті, у вашій вірі в нас."

Оленка ніжно усміхнулася. "Поки ви несете у світ музику, доти житиме їхня пам'ять."

Минали дні, сповнені тихих розмов, спогадів та музики. Оленка передавала своїм ученицям не лише знання та майстерність, але й свою життєву мудрість, свою віру в незгасну силу мистецтва та безмежність людської любові.

Одного спокійного ранку, коли сонце лагідно зазирнуло у вікна її кімнати, Оленка тихо відійшла у вічність, залишивши по собі світлу пам’ять у серцях тих, хто її любив та поважав. Її життя, сповнене пристрасті до музики та глибокої людяності, завершилося, але її спадщина продовжувала жити у творчості її учнів, у звуках музики, що лунала на сцені старого оперного театру.

На похорон Оленки зібралося багато людей – її рідні, друзі, колеги, учні, шанувальники її таланту. У залі театру, де колись звучала її музика та музика її батьків, панувала тиха скорбота. Анна та Оксана разом виконали тиху елегію, присвячену пам’яті своєї великої наставниці. Їхні голоси, сповнені болю та вдячності, линули під високим склепінням, наповнюючи простір театру світлою печаллю.

Після похорону Анна та Оксана стояли разом перед старим оперним театром, їхні погляди були спрямовані на його величний фасад.

"Вона залишила нам велику спадщину," – тихо сказала Анна.

"Ми повинні гідно її нести," – відповіла Оксана. – "Продовжувати її справу, підтримувати молоді таланти, вірити у силу музики."

Вони помовчали, відчуваючи глибокий зв’язок з минулим та відповідальність перед майбутнім.

"Знаєш," – сказала Анна, її погляд знову звернувся до театру. – "Мені здається, що я знову чую ту тиху музику, про яку говорила пані Волинська."

Оксана прислухалася. У ранковому повітрі, здавалося, лунали ледь вловимі звуки – відгомін старих мелодій, шепіт минулих років, тихий спів вічності.

"Це їхня музика," – прошепотіла Оксана. – "Вона завжди буде звучати у цьому місці."

І старий оперний театр продовжував стояти, величний та незламний, під високим склепінням пам’яті, зберігаючи у своїх стінах відлуння великої історії кохання, музики та віри у безмежність мистецтва. Його сцена знову і знову приймала нових артистів, нові голоси, нові мелодії, але в повітрі завжди витав незгасний дух Софії, Данила та Оленки Волинських – великої родини музикантів, чия любов до мистецтва та одне до одного продовжувала жити у серцях їхніх учнів та у вічних звуках музики. Фінальний акорд їхнього життя прозвучав, але його резонанс назавжди залишився у безмежному океані музики.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍