Очерет - Історії Дикої Півночі, Очерет

Торговця, звісно ж, повісили - як злісного буржуя та ворога народу, а його корабель та припаси експропріювали “на потреби революції”.

Так у лавах латиціанської армії опинилось військове з’єднання південців. Сама по собі зайва дивізія погоди не робила, та з собою вони привезли чимало озброєння - в тому числі гармати та цілу батарею порохових ракетометів.

Прикордонні застави Гірського Альянсу мали гарні укріплення, зміцнені захисними рунами - та це був захист від магії. Дворфи ніяк не очікували, що їх битимуть майже їхньою зброєю. Тому, коли посеред ночі на їхні голови впав вогонь з небес (та не магічний, а цілком звичайний) - виявились до цього абсолютно не готові.

Застави впали дуже швидко, і важкі легіонерські чоботи, разом зі шкіряними черевиками ельдалонців, закрокували північними землями.

Бодай якоїсь подоби регулярної армії в Пригір’ї не було. Загони рейнджерів створювались з іншою метою, до того ж в них буквально в переддень війни різко побільшало роботи: активізувались бандити в південних та західних регіонах (як згодом виявилось - банально підкуплені латиціанцями через засланих агентів, що вдавали з себе торговців або дослідників).

Прикордонний Корпус теж не міг допомогти - через те, що в Пожирачів раптом звідкись знайшлась порохова зброя та бойові артефакти. Про це теж потурбувались південні сусіди, в режимі глибокої секретності відправивши до дикунів експедицію, яка морем прослідувала до північно-західного узбережжя континенту і звідти дикими землями дісталась мети.

Подарунки вождям та шаманам Пожирачів сподобались. Експедиція - теж: надто вже смачна виявилась. Але, як би там не було, тепер дикуни мали сучасне озброєння, а в “сірих мундирів” різко додалось проблем.

Регулярна армія Гірського Альянсу не поспішала втручатись. Для цього потрібно було зібратись Раді Старійшин, прийняти рішення, потім війську треба було розгорнутись, транспортними тунелями прослідувати на поверхню…

Але, звичайно ж, пригірці не здавались. Більшість з них змалку були навчені захищати своє життя, майже кожен мав зброю та був готовий її застосувати.

І застосовували.

* * *

Провалюючись чоботами в сніг, півсотня легіонерів похідним строєм прямувала на північ. Сонце, що зрідка пробивалось крізь густі хмари, відблискувало на шоломах та щитах, прикрашених в’яззю магічного захисту.

Високий чоловік з відзнакою центуріона на плащі йшов попереду. Обабіч крокували його заступник та штатний маг загону - він при ходьбі спирався на ціпок з блимаючим фіолетовим кристалом в наверші.

Провалившись майже по коліно, центуріон Дементіус матюкнувся та спробував на ходу витрусити сніг з чобота. Клята Північ, кляті народні комісари з їхніми бздурами. Свого часу він та його солдати підтримали революцію - тоді це здавалось правильним, до того ж нова влада обіцяла поліпшення життя для простих вояк. Але він і уявити не міг, що його одразу ж поженуть воювати, ще й у цей гиблий та холодний край.

 - Центуріоне, - подав голос чарівник, що йшов праворуч, - я щось відчуваю.

 - Щось? - промовив замерзлими губами командир. - Ми й так вже спізнюємось, Ендісе. Якщо ваші могутні чари знову виявили сплячого ведмедя, як учора, то я…

 - Ні, це точно не ведмідь, - маг прикрив очі, прислухаючись до своїх відчуттів, і раптом різко розчахнув їх, починаючи творити захисне закляття. - Тут хтось є!

Дементіус потягнув меча з піхов, готуючись віддати команду “до бою” - та не встиг. Три фігури в білих накидках примарами піднялись з-під снігових заметів обабіч дороги. Скинули до плечей гвинтівки - і відкрили вогонь.

Маг, не встигнувши завершити захисне плетіння, отримав кулю в чоло. Дві інших дістались центуріону та його заступнику.

Невідомі стрільці продовжували біглим вогнем вибивати ворогів одного за одним. Коли спорожніли обойми гвинтівок - відкинули їх та схопились за револьвери.

 - Рятуйся хто може! То смерть!! - легіонери в паніці тікали, кидаючи щити та дорогу артефактну зброю.

 - А гонору-то було, - презирливо сплюнув у сніг, відкидаючи з голови капюшона, Келдар. - Ну що, подивимось, чим з цих голодралів можна поживитися.

 - Он в командира арбалет непоганий, - інший стрілець теж відкрив обличчя і виявився Клайфом. - Ще й замагічений, напевно.

 - Не чіпай, - останнім з трійці був Мелф. - Там може бути прив’язка на крові. Торкнешся - руку відірве або щось гірше. І мага з його барахлом теж не рухай. А от звичайних солдатів обібрати можна.

 - Добре, - Келдар витягнув сховані під заметом сани-волокуші. - Складайте сюди все, що тут є корисного, і валимо звідси. Загін Кольбінса вже має чекати в точці зустрічі.

* * *

 - Сальф, любий, я все-ж таки прошу тебе ще раз подумати і лишитись вдома.

Коли почалась війна, Сальф’янір отримав з дому листа. Рівнинні Клани відкликали всіх своїх дипломатів додому, тож ельфу повідомили, що його вигнання тимчасово припинено.

От тільки повертатись він не планував. Тому в зворотньому листі послав родичів з Дому Падаючих Зірок в пішу еротичну прогулянку в кращих традиціях Пригір’я.

Більш того, він планував приєднатись до сил опору. З цією метою наразі й пакував сумку та перевіряв зброю. Хеленіта ж, в міру своїх можливостей, намагалась його відмовити.

 - Кохана, я вже подумав і все вирішив. Ти просиш мене відсиджуватись вдома, коли всі наші чоловіки стали до зброї. Твій батько, брат, навіть цей рудий нестерпний дворф. Як я можу лишитись осторонь? Моя честь та гідність, моє виховання, не дозволять мені цього.

 - Так отож…, - тихо промовила ельфійка. - Мало мені за них переживати, тепер ще й за тебе.