Очерет - Історії Дикої Півночі, Очерет

Війна. Частина перша.

Основа нашої стійкості — люди. Звичайні люди. Звичайні Герої. Серед нас. З нами в строю

 

Валерій Залужний

 

Пригір’я, вже вкотре, зустріло зиму. Але нині разом із зимою прийшла війна.

 

Її не чекав ніхто. Про переворот у сусідній Латиції знали всі, хто читав газети  та більш-менш цікавився подіями у навколишньому світі. Але ніхто не міг уявити, що ця пошесть перекинеться через кордон.

 

Насправді скринька відкривалась просто. У новоствореного Народного Комісаріату вистачало проблем: не всі провінції визнали нову владу, не всі осередки опору вдалось придушити, і далеко не всі жителі країни були раді новому ладу, заснованому на ідеалах “рівності” (де, як відомо, всі рівні, але дехто все ж рівніший).

 

Щоб відвернути увагу людей від поточних проблем, “борці за волю народу” використали стару як світ тактику: знайти зовнішнього ворога. В ролі ворога виступало, як не дивно, Пригір’я, де, за словами нових очільників Латиції, “кляті капіталісти” пригнічували та всяляко утискали місцеве нещасне та зубожіле населення. А “нещасними та зубожілими” були… правильно, Пожирачі. Ну а що? Місцеві ж? Місцевіше не буває. Пригнічують їх та утискають всіляко? Якщо подивитися з правильної точки зору - то так. От, мовляв, допоможемо їм, принесемо полум’я революції на північ, а там і самі заживем.

 

Слово з ділом у нової влади не розходилось: легіони та підрозділи магічної підтримки отримали відповідні накази і вирушили на північ.

 

Прикордонні застави дворфів, озброєних за останнім словом підгірної техніки, не змогли вчинити якогось більш-менш серйозного опору. Причиною цьому була наявність на стороні загарбників цілої дивізії ельдалонських добровольців.

 

Щоб зрозуміти, як це сталося, варто зробити короткий екскурс в історію.

 

Генерал Моралес свого часу був одним з головних учасників заколоту в Ельдалонії, внаслідок якого було скинуто короля Рінальдо V та встановлено комуністичний лад. Інших високопоставлених офіцерів завербували, пообіцявши їм посади, нерухомість в інших країнах або, банально, гроші. Але генерал був винятком з цього правила - він був ідейним. Будучи вихідцем з родини збіднілих ремісників, він усією душею ненавидів короля та його прихильників. Тому з радістю підтримав бунт, і приймав найактивнішу участь у розправах над старою аристократією.

 

Минули роки. Каудильйо Фернандес - очільник нового режиму - раптово помер від банального раку нирок. Достатньо тямущого цілителя, який міг би врятувати життя “вождя революції”, поруч не знайшлось: їх, в кращих традиціях “боротьби за волю народу та проти тиранії”, частково перебили, а чимала частина з тих, кому вдалось вижити, втекли за кордон.

 

Однозначної заміни померлому, яка мала б усебічну підтримку, не знайшлось. Були проведені вибори, на яких перемогу здобули умовно демократичні сили. Частково за їх спиною стояли купецькі та промислові гільдії інших країн Південного континенту, що не хотіли втрачати Ельдалонію як джерело торгівлі та ресурсів.

 

Це ознаменувало початок змін, які почались майже непомітно, але з часом набирали дедалі більших обертів. Пом’якшення стосунків з “буржуями та капіталістами” з закордоння, розформування Народної Гвардії - “насьонале”, та відновлення натомість жандармерії, реабілітація деяких репресованих аристократів…

 

Моралес хоч і був певною мірою фанатиком, та дурнем ні в якому разі не був. Коли більшість старих партійних функціонерів та вищих військових чинів, що були свого часу на вістрі революції, частково лишили свої посади, частково були звільнені під різними приводами, частково - просто зникли, генерал все правильно зрозумів та подав у відставку, зберігши, втім, численні зв’язки як в армії, так і за її межами. Йому відверто не подобались деякі зміни в державі, але в цілому, на його погляд, ситуація все одно була кращою, ніж за часів корони.

 

Та коли в парламенті залунали розмови про реставрацію дворянства та монархії - цього генерал вже стерпіти не міг. Справа всього його життя котилася псу від хвіст. Скориставшись старими зв’язками, Моралес потай зібрав вірних йому людей, аби скласти план, що мав стати порятунком “надбань революції”.

 

Отож, в країні знов спалахнуло повстання, цього разу - у південних провінціях.

 

На боці заколотників був повнокровний армійський корпус, під їхнім контролем перебувало південне узбережжя. Тож спочатку революціонери мали певні успіхи - але лише до певного часу.

 

Більшість військових лишилися вірними новій владі. Населення, що свого часу встигло розкуштувати “блага соціалізму”, теж не поспішало підтримувати генерала та його поплічників. Зібравшись з силами та мобілізувавшись, ельдалонська регулярна армія почала тіснити заколотників, змусивши їх з боями відступати до моря. І, врешті-решт, притисла знекровлене військо повстанців до узбережжя.

 

Моралес мав невеликий вибір: здатися (і, в перспективі, бути страченим або провести решту життя у в’язниці) або тікати. Він обрав другий варіант. Тікати, але не просто так.

 

Повантаживши на кораблі, скільки влізло, озброєння, припасів та людей, невдалі революціонери відпливли у відкрите море. Ельдалонський флот був здебільшого зосереджений на півночі, тому їх майже не переслідували.

 

На той час від корпусу Моралеса лишилась добре якщо дивізія.

 

Оминувши континент з заходу, втікачі попрямували на північ, до Архіпелагу Сліз. Там планувалося облаштувати тимчасове укриття і думати над подальшими планами. Серед варіантів, обговорюваних Моралесом та його польовими командирами, був пошук союзників серед північних піратів або набір найманців на Чорному Континенті, після чого можна було пробувати повернутися додому і взяти реванш.

 

Плани різко змінились, коли від випадково зустрінутого торговця вони дізнались про події в далекій Латиції. На екстреній нараді в кают-компанії флагмана повстанської флотилії було вирішено прямувати на північ та запропонувати всебічну підтримку “братам по ідеї” в надії на те, що латиціанці, в свою чергу, згодом допоможуть їм.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍