Дар'я Пойманова - Око дракона, Дар'я Пойманова

Однак, всупереч нашим очікуванням, ентузіазму від хлопців ми не дочекалися. Арим і Дехен переглянулися, а потім притихли, явно не поспішаючи озвучувати те, що їх турбувало.

— Так про що ви хотіли мені розповісти? — склавши руки на грудях, запитала я, дивлячись спочатку на Арим, потім на Дехена.

Дівчина відвела погляд, губи її здригнулися, немов вона не була впевнена, чи варто взагалі говорити.

— Не знаю, як було влаштовано у вас у Лісовому Королівстві, але... — нарешті заговорила вона, і кожне слово давалося їй важко. — Це всього лише чутки, але...

Вона зам'ялася, а потім важко видихнула, немов здаючись.

— Кажуть, що нинішній король хворий. І що в замку... кояться страшні речі.

Наприкінці Арим перейшла на шепіт, і, щойно останнє слово злетіло з її губ, вона наче видихнула з полегшенням, наче скинула важкий тягар.

— «Страшні речі»? Про що ти? — напружено запитав Рузан, примружившись.

Арим закусила губу, а замість неї відповів Дехен, його голос звучав глухо, ніби він сам не вірив у те, що говорить:

— Ніхто достеменно не знає, бо дівчата, які йшли туди на роботу, не поверталися.

У кухні стало холодно, немов хтось відчинив вікно, і нічний вітер пробрався всередину.

— Подейкують, що молодих дівчат... — Арим почала, але тут же замовкла, відвернувшись. Її пальці стиснули тканину спідниці, кісточки побіліли. Вона зам'ялася, немов підбирала слова, які не звучали б так лякаюче, і, нарешті, тихо додала: — Але це всього лише людська чутка. Навіть якщо король і хворий, його дочка, спадкоємиця, точно б не допустила нічого подібного... напевно...

Вона вимовила останні слова занадто невпевнено, щоб вони звучали втішно.

Я зустрілася поглядом із Рузаном. У його очах відбилася та сама тривога, що зараз копошилася в мені. Звісно, ймовірність того, що все це — просто чутки, була висока. У таких місцях люди люблять шепотітися, роздмухуючи страхи, часом на порожньому місці. Але що, якщо хоча б частина сказаного — правда?

Я зковтнула і видавила посмішку, яка, напевно, вийшла кривою.

— Спасибі, що розповіла, Арим, — я постаралася приховати страх у голосі, але не була впевнена, що мені це вдалося. — Ви знаєте, куди потрібно йти?

Відповідь прийшла несподівано.

— Я відведу тебе сьогодні вночі, — раптом сказав Дехен, піднімаючись.

Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що криється за цим рішенням. У його очах читалася серйозність, твердість, але й прихована настороженість, ніби він сам не був до кінця впевнений, чи правильно чинить.

Я мовчки кивнула.

Чи відчувала я, як свердлить мене погляд Рузана? Звичайно. Чи знала, що тепер йому наш план подобається ще менше? Безумовно. І в цьому ми з ним були солідарні.

Але це був наш шанс.

Я повинна допомогти своєму королівству. Повинна хоча б спробувати.

Поки ще ніхто не позбавив мене мого статусу. Хоч і незаконнонародженої, але все ж таки принцеси.