Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Але Марія Антуанетта, як завжди, кепсько слухала свого партнера. Бо інакше зрозуміла б: тут, у нібито пу­стенькій п’єсі, повідається її власна доля. Цією останньою виставою 19 серпня 1785 року без вороття скінчилася комедія рококо — incipit tragoedia[93].

Пригода з кольє

Що ж сталося насправді? Вірогідно змалювати цю пригоду не так уже й легко, бо реальні події історії з кольє неймовірніші за будь-яку вигадку, і їм нізащо не повірять у романі. Та коли справдешнє життя підготує досконалий вступ і обере натхненну годину, то уявою і закрученим сюжетом перевершить найвигадливішого поета. Тоді письменникам краще не втручатися до життєвої гри і не прагнути заплутати ще дужче геніальну плутанину світу дійсного; навіть Ґете, намагаючись у «Мудрагелі» драматизувати історію з кольє, звів до плиткого й зашкарублого жарту те, що було насправді найзухвалішим, найбли­скучішим, найдотепнішим історичним фарсом. Та в усіх Мольєрових комедіях нема такого строкатого і зібраного з химерною логічною підступністю збіговиська шахраїв, ошуканців і ошуканих, дурнів і з великим зиском одурених, ніж у цій весело спеченій баба-шарпанині, — злодійкувата сорока, розмальований усіма барвами ошуканства лис, вайлуватий і довірливий ведмідь поставили найшаленішу буфонаду світової історії.

Головним героєм справжньої комедії виступає жінка. В історії з кольє це була донька збіднілого дворянина і розбещеної покоївки, брудне й занедбане босоноге старченя, що крало картоплю на городах і за шматок хліба пасло селянські корови. По смерті батька мати стала повією, а мале подалося з торбами, — так би й стало пропащим семирічне дівча, якби не щаслива оказія: на вулиці з жалібним зойком воно простягло руку саме перед маркізою Буленвійє, геть її приголомшивши: «Згляньтеся на нещасну сироту з роду Валуа!» Як? Оце вошиве, захарчоване дитя — нащадок королівського роду? Божественного роду Людовіка Святого? Неможливо, — подумала маркіза. Та все ж наказала кучерові спинитись і розпитала малу жебрачку.

В історії з кольє від самого початку слід звикнути вважати правдою найнеймовірніше: тут можна стерятися від кожного факту. Ця Жанна справді була шлюбною донькою Жака де Сен-Ремі, що був браконьєром, пияком і пострахом для селян, але все ж достеменним прямим потомком роду Валуа, який не поступався Бурбонам ні знатністю, ні давністю. Маркіза Буленвійє, зворушена таким фанта­стичним зубожінням королівської парості, зразу забрала з собою дівчинку та її меншу сестру і за свій кошт улаштувала в пансіонат на виховання. В чотирнадцять років Жанна пішла в науку до кравчині, потім була пралею, прасувальницею, водоношею, швачкою, а врешті притулилась у монастирі для шляхетних дівчат.

Та, як виявилось невдовзі, для чернички в Жанни не було ніякого хисту. В її жилах шумувала батькова кров волоцюги, в двадцять два роки разом із сестрою вона остаточно покинула монастирські мури. Без копійки в кишені, зате з роєм думок про всілякі авантюри в голові, вони з’явились у Ба-сюр-Обі. Там гарненька Жанна знайшла собі офіцера жандармерії дрібного дворянина Ніколя де Лямотта, з яким скоро побралася, бо вже й підпирало: священницьке благословення лише на місяць випередило наро­дження двох близнюків. З чоловіком, що на все заплющував очі, — він ніколи не ревнував її, — пані де Лямотт, власне, могла собі жити затишним міщанським життям. Але домагалася своїх прав «кров Валуа» — від самого початку в малої Жанни було лиш одне на гадці: нагору! — байдуже як і яким шляхом. Одразу метнулася до своєї добродійниці маркізи де Буленвійє і мала щастя знайти її й потрапити до неї на прийом у Саверні в замкові кардинала Рогана. Проворна й гарненька, вона миттю скористалася достойною слабі­стю галантного й зичливого кардинала. З його допомогою її чоловік зразу отримав — мабуть, купивши за невидні роги, — патент капітана драгунського полку й опла­ту своїх дотеперішніх боргів.

Жанна знову могла б задовольнитися. Але й цей нівроку гарненький злет догори вона вважає лише щаблем. Король призначив її Лямотта капітаном, а тепер він свавільно й безкоштовно надає собі титул графа. Хіба й справді людина мусить занапащати свій вік у провінції й задовольнятися жебрацькою пенсією і скромною офіцерською платнею, коли можна пишатися таким гучним іменем, як «графиня Валуа де Лямотт»? Це ж безглуздя! Гарненькій і безсоромній жінці, яка вирішила добре поскубти всіх марнославних дурнів, таке ім’я принесе сотні тисяч ліврів на рік. Щоб доскочити цього, двоє спільників наймають у Парижі цілий будинок на Новій вулиці Святого Еґідія, лихварям протуркали вуха про величезні маєтки, котрих домагається графиня як нащадок Валуа, і з позиченими меблями вдають великосвітський дім — срібне начиння щоразу всього на три години беруть у сусідній крамниці. Та коли зрештою на неї добре напосілися паризькі кредитори, графиня Валуа де Лямотт каже, що їде у Версаль, аби поставити свої вимоги перед двором.

Звісно, при дворі вона нікого не знає і могла б тижнями відстоювати свої гарненькі ніжки, а її не допустили б навіть до передпокою королеви. Та промітна облуда вже зметикувала. Ставши в гурті прохачів у передпокої принцеси Єлизавети, вона раптом знепритомніла. Всі кинулись до неї, її чоловік називає високе ім’я зомлілої і зі слізьми на очах розповідає, що непритомніє вона від ослаблення внаслідок багаторічного недоїдання. Співчуваючи цілком здоровій нібито недужій жінці, її на ношах віднесли додому, прислали двісті ліврів, а пенсію підвищили з восьмисот до тисячі п’ятисот ліврів. Та хіба це не жалюгідна мило­стиня для Валуа? Тож і далі щосили рубай у ту саму зарубку: вдруге вона зомліла в передпокої графині д’Артуа, втретє — у дзеркальній галереї, якою мала йти королева. Але, на жаль, Марія Антуанетта, на чию щедрість надто вже сподівалася настирлива жебрачка, так про це й не дізналася; зомліти вчетверте у Версалі було б уже підо­зрілим, тож, удовольнившись малим здобутком, подружжя повернулося до Парижа. Довго не вдавалося їм досягнути того, що хотіли. Звісно, вони з цим крилися й не плескали, — навпаки, де могли, розповідали, як ласкаво і приязно прийняла королева своїх майбутніх родичів. А оскільки знайшлося чимало люду, хто знайомство з графинею Валуа, яку так гідно вшанувала королева, вважав вельми корисним, то скоро вдалося постригти кілька ситеньких баранів, і на деякий час їм знову поновили кредит. Заборговані прошаки навіть улаштували в себе — mundus vult decipi[94] — справжній двір, яким заправляв так званий перший секретар — Рето де Війє, котрий, безперечно, поділяв не тільки всі шахрайства, а й ліжко високородної графині; другий секретар — Лот — був навіть духовною особою. До цього ще найняли кучерів, лакеїв і субреток, і невдовзі на Новій