Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

це кольє. Тепер він бачить, що та особа його одурила. «Де ця жінка?» — спитав король. «Величносте, я не знаю». — «Кольє у вас?» — «Ні, в тієї жінки». Після цього, звелівши покликати королеву, Бретея й головного охоронця печаті, король наказав зачитати дописи обох ювелірів і запитав про листи, нібито написані королевою, коли вона доручала йому купівлю.

Геть приголомшений, кардинал мусив додати: «Величносте, вони в мене. Певне, вони сфальшовані».

«Певне, що так, — відповів король і, хоча тепер кардинал запропонував оплатити кольє, суворо доказав: — Добродію, за таких обставин я вже ніяк не можу не опечатати ваш будинок і не взяти вас під арешт. Мені дороге ім’я королеви. Його знеславили, я ніде, нікому й ні в чому не хочу потурати».

Роган жалібно благав урятувати його від такої ганьби, та ще й тоді, коли він мав стати перед лицем Господа й правити службу для цілого двору. М’який і добросердий, король сам збентежився, побачивши відвертий розпач невинної й одуреної людини. Але Марія Антуанетта не могла вже стримуватись і, плачучи від гніву, підступила до Рогана: як він міг припустити, що вона, за вісім років не зволивши й слова йому мовити, могла зробити його своїм посередником, щоб робити за спиною короля потайні оборудки. Відповісти на такий закид кардинал не міг: він уже й сам не розумів, чому так безглуздо дав себе втягнути в цю дурну авантюру. Король жаліє його, та все ж доводить своє: «Бажаю вам виправдатись. Але я мушу виконати свій обов’язок короля й чоловіка».

Розмова скінчилася. За дверима в набитім покої для прийомів усім придворним уже не терпілося дізнатись, що там коїться. Давно вже мала початись служба — чому ж так баряться, що вони роблять? Від нетерплячки дехто ходив, ступаючи так важко, що деренчали шибки; інші посідали й шепотілися: кожен уже зачув навислу в повітрі бурю.

Зненацька розчахнулися двостулкові двері з покою короля. Першим у пурпуровій сутані, збліднувши й заціпивши губи, вийшов кардинал Роган, за ним з’явилося грубе й червоне, мов у винороба, обличчя старого вояка Бретея, очі його блищали від збудження. Серед кімнати він раптом зумисне гучно заволав до начальника гвардії: «Заарештуйте пана кардинала!»

Всі здригнулись і вклякли. Арешт кардинала! Рогана! Та ще й у королівськім передпокої! Чи той старий рубака Бретей уже напився? Та ні, Роган не заперечує й не борониться, опустивши очі, слухняно йде назустріч сторожі. Придворні боязко розступились, і цим ганебним живим коридором поміж запитливих, докірливих і озлоблених по­глядів пішов із зали до зали аж до порога герцог Роганський, великий милостинник короля, кардинал єдиної апостольської церкви, ельзаський ландграф, член Академії, високий достойник, що мав силу-силенну всяких посад, а за ним, мов за каторжником, ішов суворий і пильний солдат. Поки в одній із бічних кімнат Рогана передавали двірській варті, він, прокинувшись від отупіння, скористався загальним збентеженням і нашвидку написав олівцем цидулку своєму абатові, доручивши мерщій спалити всі папери з червоної скриньки для листів, — були там, як згодом дізналися на суді, сфальшовані листи королеви. Надворі хтось із його гайдуків вихопивсь на коня й полетів із листом до Страсбурзького замку, прибувши туди раніше, ніж з’явилась опечатувати папери некваплива поліція, і раніше, ніж запроторили до Бастилії — нечувана ганьба! — великого милостинника Франції, заарештувавши його саме тоді, коли він мав правити службу перед королем і цілісіньким двором. Одночасно звелено було арештувати всіх його спільників у цій ще досі неясній історії. Цього дня у Версалі не було вже ніякої відправи — та й навіщо? Для неї вже ніхто не мав у душі ні миру, ні побожності — цілий двір, усеньке місто, всю країну приголомшила новина, що була мов грім серед ясного неба.

А за причиненими дверима зосталася розгнівана королева, її аж тіпало від люті; вся сцена страшенно схвилювала її саму, — та принаймні нарешті провчать одного з тих, хто ницо ганьбив її честь. Хіба ж не заквапляться тепер всі добромисні привітати її, що зловили такого ошуканця? Хіба ж не уславить тепер цілісінький двір рішучість короля, якого довго вважали слабким і який цупко схопив цього найнегіднішого священика? Але дивно: ніхто не йде. Навіть найближчі подруги зніяковіло обминають її, надто вже тихо сьогодні у Версалі й Тріаноні. Вельможі навіть не пробують приховати обурення, що так непоштиво забрали людину з їхньої привілейованої верстви, а кардинал Роган, якому король обіцяв милосердя в разі, якщо той погодиться, щоб його судив він сам, позбувшись першого переляку, холодно відхилив ласку короля й обрав своїм суддею парламент. Марія Антуанетта вже не радіє перемозі: ввечері покоївки бачать її сльози.

Та скоро знову задерла голову давня легковажність. «Щодо мене, — безглуздо себе дурячи, пише вона братові Йосифу, — то я вельми втішена: ми вже ніколи нічого не почуємо про цю гидку оборудку». Це пишеться в серпні, а суд у парламенті відбудеться, в ліпшім разі, в грудні або навіть у наступному році — навіщо й далі набивати собі голову цим непотребом? Хай собі люди базікають і бурчать, ну то й що! Мерщій сюди рум’яна й нові костюми, таж не відмовлятися від такої чарівної комедії через ті дрібниці! Репетиції йдуть і далі, королева вивчає (замість поліційних актів до того великого судового процесу, який, мабуть, іще можна було спинити) роль меткої Розини в «Севільському цирульнику». Та, здається, навіть до цієї ролі вона бралася недбало. Бо інакше б поміркувала над словами свого парт­нера дона Базіліо, котрий так пророче змалював силу обмов: «Обмови! Хто вами нехтує, той вас нітрохи не знає! Я бачив, як обмовляли найчесніших людей! Пане, повірте мені, що нема такої нікчемної злоби, такої ницої і безглуздої дурниці, якої б, якщо правильно подати, не можна було прищепити неробам великого міста, — а для цього в нас доволі спритних людей!.. Спершу лише тихесенький гомін, мов ластівка перед бурею, горнеться до землі, зашемрає pianissimo[89] і зникне, але розкида під час лету отруйне насіння. Чиїсь вуста прошепочуть його вже piano[90], piano ліпше долинає до вуха. Тепер уже постає лихо, спиняється й росте rinforzando[91], ідучи з вуст до вуст, нестримне, як чорт. І раптом, бозна-як, зривається обмова, надимається й пухне на очах, зринає догори, кружляє, крутить і тягне за собою, гримить, мов грім, і завдяки небесам стає суцільним криком, одвертим crescendo[92], всеосяжним хором ненависті і зневаги. Хто б міг проти цього