Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

обурилась, а трохи згодом по-справжньому розлютилася, зауваживши, як замість обурення така нескутість, марнотрат­ство й розпуста спіткали у Відні загальне схвалення, — це в її Відні єзуїтів і комітетів доброзвичайності. Все дворян­ство, якому давно вже муляло шию тісне жабо ощадності й суворості Шенбруннського двору, відітхнуло в товари­стві цього шляхетного елеґантного шелихвіста; його веселі вечірки насамперед принаджували дам, яким давно вже остогидла пуританська чеснота вдови-імператриці. Розчарувавшись, вона мусила визнати: «Наші жінки — старі й молоді, вродливі й негарні — просто зчаровані ним. Вони немов показились, а він — їхній божок, котрий почуває себе так добре й упевнено, що навіть після смерті свого дядька, єпископа Страсбурзького, воліє зоставатися тут». Але й цього мало, вражена імператриця змушена спо­стерігати, як навіть її найвірніший і найвідданіший Кауніц називає Рогана своїм любим другом, а її син Йосиф, якого завжди тішило казати «так» там, де мати казала «ні», приятелює з джиґуном-єпископом, — довелося їй побачити, як своїм дозвільним життям цей дженджик розбестив її родину, цілісінький двір і місто. Але Марія Терезія не бажає робити зі свого правовірного католицького Відня ані фривольного Версаля, ані Тріанону, не хоче, щоб її ари­стократи вдались у перелюбство й подружні зради, — таку пошесть не слід допускати до Відня, тож Рогана слід спровадити геть. Листа за листом шле вона до Марії Антуанетти, вимагаючи забрати від неї цього «проклятущого», «vilain évéque»[84], цей «схибнутий розум», «volume farci de bien de mauvais propos»[85], цього «mauvais sujet»[86], «vrai panier percé»[87], — видно, як розлютилася ця розважна жінка. Вона стогне, просто кричить від розпачу, благаючи, щоб її нарешті «звільнили» від цього антихристового посланця. І як тільки Марія Антуанетта стала королевою, вона, як завжди, послухалася матері й відкликала з Відня французького посла Луї де Рогана.

Та коли хтось із Роганів падає, він піднімається вище. Втративши посаду посла, він став єпископом, а невдовзі й головним милостинником, найвищим духовним достойником при дворі, руками якого розподілялись усі добро­дійні пожертви короля. Доходи в нього незмірні: крім єпископа Страсбурзького, він ще був Ельзаським ландграфом, абатом прибуткового абатства Сен-Вааст, управителем королів­ського шпиталю, Сорбоннським вікарієм, та й ще — кат його зна, за які заслуги — членом Французької академії. Та хоч як бурхливо зростали його прибутки, їх неодмінно перевершували витрати — добросердий, легкодумний і щедрий, Роган сипав гроші повними жменями. За кілька мільйонів збудував новий єпископський палац у Страсбурзі, влаштовував бучні учти, не ощадив на жінках — а найбільшим його захопленням був добродій Каліостро, що обходився дорожче, ніж семеро коханок. Скоро вже не було таємницею, що фінансове становище єпископа надзвичайно жалюгідне, Христового слугу частіше можна було зустріти у євреїв-лихварів, ніж у Божому храмі, частіше в товаристві дам, ніж серед учених теологів. Уже й парламент розглядав питання про борги шпиталю, котрим заправляв Роган, — чого ж дивуватися, що королева ту ж мить повірила, ніби цей вітрогон удався до такого шахрайства, аби здобути собі кредит її іменем? «Кардинал надужив моє ім’я, — одразу нестримно й гнівно пише вона до брата, — як невправний і ниций фальшивомонетник. Мабуть, потрапивши в над­звичайну грошеву скруту, він сподівався вчасно сплатити ювелірові, так що ніхто про це й не дізнався б». Її помилка зрозуміла, зрозуміле й озлоблення, адже саме цьому єдиному чоловікові вона не хотіла вибачати. П’ятнадцять років від першої зустрічі перед Страсбурзьким собором Марія Антуанетта пам’ятала про материн наказ і жодного разу не заговорила до цього чоловіка, а відкрито зневажала його перед цілим двором. І те, що саме Роган уплутав її ім’я в шахрайські махінації, вона вважала ницою помстою — з усіх образ, яких зазнала її честь від французької аристократії, ця видалася їй найзухвалішою і найпідступнішою. Розплакавшись і не тямлячи себе, вона звеліла королеві прилюдно, безжально й показово покарати цього ошуканця — а той і сам був ошуканий.

Безвольний, цілком покірний дружині, король уже не думав над тим, чого вимагає королева, а та й сама ніколи не зважувала наслідки власних дій і забаганок. Не перевіривши звинувачення, не зазирнувши в папери, не розпитавши ювеліра чи кардинала, він, мов раб, став слухняним попихачем нерозважного жіночого гніву. 15 серпня король приголомшив міністерську раду своїм наміром негайно заарештувати кардинала. Кардинала? Кардинала Рогана? Вражені й перелякані міністри отетеріло перезиралися. Нарешті хтось одважився несміливо спитати, чи не справить прикрого враження те, що такого високого, та ще й духовного достойника, мов звичайного злочинця, прилюдно заарештують? Але саме цього, саме прилюдної ганьби вимагала Марія Антуанетта як кари. Слід провчити так, щоб ніхто вже не важився неславити ім’я королеви будь-якою ницістю. Отож вона несхитна в тому, щоб усе відбувалося на людях. Стривожені, повні лихих передчуттів міністри зрештою вельми неохоче подалися. А ще за кілька годин почалося несподіване видовисько. Оскільки свято Вшестя Богородиці заразом було іменинами королеви, для вітальної церемонії до Версалю з’явився цілий двір, в Œil-de-Boeuf і в галереях скупчилось повно придворних і високих достойників. Ні про що не здогадуючись, у багряних ризах, накинувши стихаря, головний виконавець Роган, якому цього святешного дня належало правити врочисту службу, теж чекав у покої для вельможних осіб у залі grandes entrées[88] перед кімнатою короля.

Та не вийшов урочисто король, не пішов із королевою до церкви — натомість до Рогана підійшов служник. Король запрошує кардинала до окремого кабінету. Там уже, закусивши губи, відвернувши погляд, не відповівши на вітання, чекала королева, а поряд із нею стояв зимний, офіційний і нелюб’язний барон Бретей, його особистий ворог. Роган ще й подумати не встиг, чого, власне, від нього хочуть, як уже прямо й суворо заговорив король: «Любий брате, що то за оказія з діамантовим кольє, яке ви придбали від імені королеви?»

Роган зблід. Такого він не сподівався. «Величносте, я бачу, що мене одурили, але сам я нікого не дурив», — промимрив він.

«Якщо це так, любий брате, то й хвилюватись не треба. Але, будь ласка, з’ясуйте нам усе».

Роган не спромігся відповісти. Перед ним мовчки й грізно стояла Марія Антуанетта. А йому мовби заціпило. Його збентеження пробудило співчуття в короля, і він почав шукати якогось виходу. «Напишіть про це все, що можете», — проказав він йому й разом із Марією Антуанеттою та Бретеєм вийшов з кімнати. На самоті кардинал написав заледве п’ятнадцять рядочків і, коли знову зайшов король, віддав йому свої пояснення. Якась жінка на ймення Валуа намовила його купити для королеви