Леді Анет - Магиня серед драконів , Леді Анет

Глава 44: Нежить чи не зовсім нежить!?

Що ж тут почалося!

Ліра почала активно жестикулювати, підштовхуючи решту, що лишилися внизу — Леона і Зака. Трохи мені по вуху не заїхала! Дерек майже наполовину висунувся з павутини, щоб допомогти хлопцям піднятися.

Але одночасно з магом висунулася й Ліва, очевидно, бажаючи подивитися на нежить. Ну зовсім не вчасно! Звісно, вони з Дереком зіткнулися лобами і, не втримавшись, обоє звалилися вниз.

Лірі пощастило. На її удачу, вона впала прямо на дракона, який рефлекторно підхопив Ліву, не давши їй приземлитися на підлогу. А ось Заку пощастило менше. Зважаючи на те, що Дерек був більший за мого недожениха... Загалом, судячи з болісного вереску, після такого побачення Заку доведеться звернутися до цілющих рук цілителів.

Я ж мужньо намагалася не заржати. Правда, з'явившіся з-за повороту мертвеці відбили всяку охоту для жартів.

— Швидше! — крикнула я, простягаючи хлопцям руку.

Поруч зі мною точно так само простягнула руку і Ліра, і ми вдвох змогли затащити сусідку назад у павутинний тунель. За нами мав би піднятися Дерек, щоб потім допомогти хлопцям, але, очевидно, нежить так налякала Зака, що він вирішив лізти першим.
Сталася пробка.

— Та не штовхайся ти!

— Сам не штовхайся!

Тим часом мертві наближалися. Вони були вже за п’ять кроків від хлопців.

Аж раптом:

— Так це ж не справжня нежить.

Усі одночасно повернулися до Ліви, яка вимовила це з абсолютно незворушним виглядом.

— Ти це якось своєю магією відчула? — вражено запитала Ліра.

— Ні, я відчула це носом, — байдужо відповіла наша некромантка і, уважніше приглянувшись до насторожено завмерлих «нежитей», впевнено оголосила: — Це актори.

Фальшиві мерці нерішуче кілька разів захрипіли, намагаючись налякати хлопців, але цим тільки підтвердили слова Ліви. Тепер усі повернулися до Дерека. Засуджуюче.

— Вони дуже натурально грали! — обурився той. — Гаразд, якщо це актори, можемо спокійно йти далі.

«Нежить» махнула хлопцям руками і неквапливо рушила геть, повертаючись до своїх справ.

— Хоч пообідати встигнемо, — пробурмотів один із них.
Усі вибухнули сміхом, скидаючи напругу, і вже спокійно рушили далі — на вихід із цього лабіринту жахів. За Іду я особливо не хвилювалася. Як показав випадок із «нежиттю», все в цьому атракціоні було несправжнім. А отже, вона, швидше за все, вже пішла вперед нас.

Пересуватися по павутині було непросто. То хтось спереду ненароком ногою притисне твою руку, то ззаду грубо підштовхнуть. А ще, як ми зрозуміли далеко не одразу, ми просто лазили колами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍