Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

class="p1">Мене дивувало тільки те, що рахувати чи вчити щось напам’ять вона могла ліпше за всіх.

В саду вона теж ставала десь осторонь й не брала участі в таких любих дітям ігрищах у поминки та похорон.

В неї була своя забавка. Зехра час від часу згадувала про неї, чим лякала мене дужче, ніж усі оті ігри дітей. Зехра зупинялася зненацька десь посеред саду й починала прислухатися, здавалося, до якогось небесного голосу, потім у неї вирячувалися очі і вона починала пихкати, мов самовар, від чого з рота виривалися якісь звуки. По тому наступав екзальтований стан. Руді коси ставали дибом, на губах збивалася піна, і дівчинка починала крутитися. Це, без сумніву, була гра, тільки мене чомусь мов морозом обсипало від того видива.

Тепер, коли ебе-ханим розповіла про весілля, я подумала: «Бідний Мегмет! А що, як першої ж весільної ночі на дівчину найде натхнення, і вона покаже йому свою забавку!..»

Коли повитуха пішла, я кинулася пороти якусь стару одіж та шити Зехрі весільну сукню. Що діяти? Треба ж наречену трохи причепурити, щоб Мегмет не втік від неї хоч першої ночі.

— Зейнілер, 1 грудня

Учора в мухтаровій хаті було весілля. Щоб чабан Мегмет не журився, на майдані грали музики: бубон і зурна, та ще боролися пехлівани [60] Жінки ж влаштували собі кинагеджесі[61] й слухали «Мевлют».

Весільна сукня, яку я подарувала молодій, старим видалася занадто вже «французькою». Звідусіль я тільки й чула слова: «…а завтра на тому світі», «Мюнкір і Некір…», «…гарячою булавою». Зате молодші жінки тільки губи облизували. Декотрі, мабуть, заздрили молодій.

Я теж трошки розважилася. Мухтариха подала чудову вечерю. З розмов, які точилися за вечерею, можна було зрозуміти, що все це приготовано не так на Зехрине весілля, як на те, щоб похизуватися перед ханим!

Перш ніж Мегмет взяв собі дружину, мала бути смішна церемонія цілування рук. Поцілунок сором’язливого сільського парубка належав і моїй руці. Та не тому, що я* вчителька, — гадаю, швидше, через те, що я вважалася тут ледве не матір’ю.

Я ніколи не забуду кумедії, яка сталася тоді, хоч майже ніхто цього не помітив. На довгій подушці сиділо вже п’ять чи шість старих жінок, серед них і мухтариха та Назіфе Молла. Хоч Мегмет мав цілувати й мою руку, та я сіла все-таки біля печі на скрині, через те що не звикла сидіти, підкорчивши ноги.

А тому Мегмет, котрий до того ж зовсім не підводив очей, спершу не помітив мене. Тоді ебе-ханим показала парубкові рукою на мене й промовила:

— Мегмете, синку, поцілуй і вчительці руку…

Знічений чабан підійшов до мене, і я статечно подала

йому руку. Та він ледь доторкнувся моїх пальців, як одразу ж випустив їх, наче не вірив, що ця рука — людська.

Стримуючи сміх, я сказала:

— Цілуй, сину мій…

Бідний чабан знову вхопив мою руку й, забувши сором, звів голову. Ми зустрілися поглядами. Та, як на те, в печі тої ж миті зайнялося полум’я й освітило моє обличчя. Чабан побачив, що я сміюся. Я й досі не пригадую, щоб десь я бачила розгубленіше лице, як чабанове.

Після цілування рук молодого повели в кімнату до нареченої. В новій сукні та зачісці, зробленій моїми руками, Зехра могла видатися навіть гарненькою. Але через те, що за тутешнім звичаєм на неї не накинули серпанок, а запхали її в якусь торбу із зеленого єдвабу, я не змогла побачити, яке враження справила на чабана суджена.

— Зейнілер, 13 грудня

Прокинувшись уранці, я відчула, що мені наче чогось забракло. Думала довго та й додумаласяї не чути джерельця, котре ночами співало мені під вікном журливу колискову.

Я схопилася з ліжка й хотіла відчинити віконниці, та дарма. Я ще раз штовхнула, з усієї сили, — в шпарку посипався сніг.

Отже, вночі йшов сніг. Села не можна було впізнати.

Від Хатідже-ханим я чула, що сніг тут як випаде, то не тане до самісінького квітня. От гарно! Адже весна в цьому сумному, темному краї, де й листя здається чорним, починається ще за снігу. Я його дуже люблю, він нагадує мені весняні мигдалеві гаї, навіть ще краще. Жодне свято не тішило мене так, як ця чиста, біла і м’яка снігова постіль у нашому саду, де я так любила малою покачатися. А ще цей сніг такий чудовий засіб помститися тим, кого не любиші Я, пам’ятаю, ворогувала з однією дівчинкою, а та над усе боялася снігу. Я пхала їй зненацька за комір джемпера, що облягав ніжну шийку, повні жмені снігу, від чого в неї одразу починали тремтіти губи. Вона мерзла й блідла, а це давало мені невимовну втіху.

— Зейнілер, 17 грудня

Снігу все більшає, він уже засипав усі дороги. Багато дітей навіть до школи не ходять.

Сьогодні найсумніший день у моєму житті. Вранці дівчатка прийшли до школи й принесли мені страшну звістку. Учора ввечері Мунісе зробила щось не так, і мачуха накинулася на неї з поліном. Дівчинка перелякалася й вискочила у вікно. Всі думали, що вона не всидить довго в саду вночі, та ще й у таку хурделицю, а прийде проситися, Та настала ніч, а дівчинки не було.

Повідомили сусідів, і парубки запалили скіпки й пішли шукати вулицями, тільки ж Мунісе ніде не знайшли.

Тепер сирітку почали жаліти вже й ті школярки, котрі її раніше не любили.

Удень знову обшукали геть усе село. Мухтар знав, як я любила цю дитину, і час від часу посилав до мене Вегбі повідомити, що поки що не знайшли.

Вегбі сьогодні був насправді серйозний, мов дорослий. Сумно розводив руками, показуючи мені сині від холоду долоньки, й говорив насуплено:

— Пропала бідна дівчина. Мабуть, вовки з’їли.

На вечір сумніви Вегбі передалися вже й дорослим.

— У таку негоду, — казали селяни, — вона не дійшла б у сусіднє село. Певно, десь замерзла або звірина розірвала…

Разом з ніччю, що чорним туманом упала на снігову хугу, від якої й так світу не було видно, опустилася й на мене страшна безнадія. Я уперше пристала до тих, хто говорив, що життя — це лише зло й неволя, я вперше захотіла повстати проти життя.

Мені перехопило подих, я не могла мовити й слова. Голова пашіла, мов у вогні. Я рано лягла в ліжко й погасила лампу. Цієї ночі світло різало мені очі.

А завірюха аж гула. Віконниці ледве витримували її рвійні наскоки.

Хто знає, де лежить оця бідна