Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– Ти правий. Багато хто не задоволений ані війною, ані, тим паче, санкціями. Росію ж вони тільки грабують, аби витрачати все на Заході. Якщо Захід стане повністю для них закритим, їхні рахунки заморозять, а нерухомість конфіскують, вони ж на озеро Байкал чи то до Криму не поїдуть.

– Все це так. Але мусимо пам’ятати й те, що у Кремлі є й такі, яким подавай тільки війну. Велику, масштабну, криваву й злу.

– І таких, Іване, не мало. На жаль, вони сьогодні й керують.

– Нехай. Якщо ми зробимо усе вірно, ефект буде ще той.

– То що я маю робити? – вона зупинилася й подивилася йому в самісінькі очі, наче намагалася розгледіти його молоду, проте збентежену кривдою душу.

– Слухатися, – сказав він.

– Ти ж знаєш, що в мене це завжди кепсько виходило. Від самого дитинства.

– Усі ми вчимось чомусь новому впродовж життя.

– Може, ти й правий. Але я не вмію бути слухняною. Просто не вмію.

– Ти мусиш, – він взяв її за руку. – Заради майбутнього.

– Чи потрібне воно мені без Андрійчика? – в її очах стояли сльози, але вони так і не скотилися по її щоках.

– Потрібне! Саме заради його пам’яті і того дня, коли ми причавимо усю ту мерзоту. Ми зробимо це разом, без жодних сентиментів та морально-етичних кодексів. Ми мусимо переграти їх, інакше усі загинемо. В цьому світі не існує справедливості. Є тільки констатація факту смерті, що вже рік гуляє моє країною.

– Ти божевільний, – сказала вона, нарешті усвідомлюючи те, куди її втягують.

Її затрусило, і він схопив її своїми руками.

– Ти можеш тремтіти, плакати, вагатися. Але ти не маєш права вже відійти в сторону. Ми не впораємось без тебе, Іринко. Ти нам дуже потрібна. Прошу тебе…

– Замовчи, виродку! – крикнула вона, і він затихнув. – А тепер слухай сюди. Ти з’являєшся в моєму житті, даруєш надію, а затим цинічно крадеш її і повідомляєш про відрізану голову Андрія. Далі ти не зупиняєшся, а кажеш, що групка таких самих, як ти, божевільних придурків вирішили кинути виклик Кремлю і всіх повбивати. Ви хоча б розумієте, який там рівень охорони, розвідки, перевірок??? Ти хоча б раз був біля нього? Та я на кляту прес-конференцію до нього при усіх моїх зв’язках три тижні перевірку проходила…

– Пройшла?

– Мовчи! Ти що, знущатися з мене надумав?

– В жодному разі. Просто питаюся.

– А ти не питайся, Принципе! Ніколи! Ти подумай краще, яким чином ви гарантуватиме мені безпеку.

– Ми думаємо.

– І що? Не дуже виходить?

Замість відповіді він впився їй у вуста і довго цілував, аж поки вона сама не обняла його в несамовитому бажанні, аби той цілунок тривав якомога довше.

– Вір мені, дівчинко. Просто вір, – сказав він їй, коли їх емоції пішли на спад.

Вона посміхнулася йому.

– Нічого іншого мені не залишається, хлопчику. Моє життя – твоя прерогатива. Відтепер і назавжди.

– Відтепер і назавжди, – повторив він за нею, і вони знову злилися в екстазі жаданого цілунку.

* * *

Принцип спостерігав, як Ірина збирає валізу. Він ніколи не розумів, навіщо жінки беруть із собою стільки речей, коли більша їх половина так і залишається лежати нерозпакованою. Іван згадав, як одного разу став свідком сварки Нечипайла та його дружини, коли та в середині серпня пхала до валізи нові осінні чоботи та плащ.

– Там спека під 40 градусів. Ми їдемо до Туреччини, а не в холодні гори. Скажи мені, будь ласка, навіщо тобі увесь цей мотлох? – злився тоді Микита Нечипайло, на що отримав досить гідну відповідь, саме у стилі справжньої жінки-стерво:

– Це ти, Нечипайло, мотлох. А це, – вона ткнула пальцем у свої речі, – це, любий мій, справжня Іспанія.

«Залізна логіка», – подумав тоді Принцип.

Зараз же він стояв і спостерігав хаос, що виник внаслідок зборів однієї з найбільш відомих світських левиць Москви.

– Аби нічого не забути, – казала Ірина й бігла з вітальні до ванної, з ванної до вітальні, далі на балкон, поверталася до вітальні й бігла до спальні.

Він підійшов до міні-бару, взяв банку холодної кока-коли й відкрив її. Після зробив декілька жадібних ковтків і заплющив очі.

«Боже, що я роблю? А коли її вб’ють??? Що тоді буде?» – питав він себе й одразу гнав геть такі думки.

Тільки зараз він почав усвідомлювати усю ту небезпеку, на яку прирікали її вони. Його сутність рвалася навпіл. Одна її частина кричала про Україну, інша вказувала на вродливу жінку, яка пакувала свої валізи, аби повертатися до імперії вічного страху.

«Чому завжди, аби врятувати найдорожче, ми маємо жертвувати тими, кого кохаємо і без кого не уявляємо свого подальшого життя?» – питався він себе, але відповідь так і не приходила. Вона губилася у розкошах італійського узбережжя, ховалася за кипарисами та дивної краси квітами, що цвіли навкруги, летіла над морем, аби ніколи не стати в пригоді Принципу. Вже не вперше жадана ним відповідь жартувала, аби Іван ухвалював рішення сам, покладаючись не на логіку та розум, а виключно на поклик власного серця.

І серце казало йому про Україну. Кричало, що то єдиний шанс припинити жорстоку бійню та скинути тирана. Він не міг зупинитися на півдорозі, адже хоч би як він кохав ту жінку, хоч би якого щастя й кращої долі бажав для неї, у нього завжди перед очима стояла батьківщина, така різна й водночас однакова, талановита й безталанна, багата й бідна, добра й зла, напіврадянська й напівєвропейська, україномовна й російськомовна, велика й мала, безмежна у своїй владі над ним – українським чоловіком, який вирішив присвятити своє життя честі, порядності та справедливості.

– Агов, Іване! Ти мене чуєш? – Принцип здригнувся тільки тоді, коли Ірина почала трясти його за руку.

– Що з тобою? – спиталася вона.

– Все гаразд, – він спробував вичавити з себе посмішку, але вона вийшла напрочуд негарною, завідомо штучною, зрадливою маскою його справжніх почуттів.

– Шпигуне, шпигуне, – хитала головою Ірина. – Ніколи ще Штірліц не був таким близьким до провалу. Що сталося? Розповідай.

І тут він все їй сказав. Без пафосу та брехні. Він говорив їй про небезпеку, про її подальше життя, яке буде у всіх на долоні, про долю, що відтепер вже не належатиме їй, бо стане фактором у грі двох спецслужб, що завжди йдуть до цілі, не зважаючи на