Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

було будинків, лише чагарник та густий дубовий поріст, серед якого подекуди здіймалися поодинокі сосни, і тільки де-не-де на прогалинці траплялася сіра халупа.

Другого дня я вирушив в інший бік, вулицями містечка й далі понад затокою, аж до невеликої округлої бухточки, де сосновий гай спускався до самого берега. Я пройшов під кронами сосон, глибоко вгрузаючи підборами черевиків у м’яку глицю, і ступив на білий пісок. Там була місцинка, де лежала обвуглена колода, зовсім чорна від вологи, а навколо неї — мокрий попіл та чорні недогарки плавнику, ще чорніші на білому тлі. Люди й тепер приїздили сюди провести день на природі. І я колись приїздив. Отож знав, як це звичайно буває.

Знав і як це було одного разу, таки добре знав.

Багато років тому, ще зовсім зеленим хлопцем, я приїхав сюди разом з Анною і Адамом, але того дня дощу не було. Він пішов потім, уже наприкінці. Було дуже жарко й дуже тихо. І коли ти дивився у далину, ген за бухту, аж на широку затоку, то здавалося, ніби вода здіймається просто в ясне небо, а обрію більш немає. Ми поплавали, попоїли, лежачи на піску, а тоді знову взялися до риболовлі. Але того дня нам не щастило. Тим часом почали збиратися хмари й невдовзі затягли майже все небо, крім західного краєчка за соснами, звідки ще пробивалося світло. Вода наче застигла й одразу потемніла темнотою неба, і далека смуга лісу по той бік бухти, над смугою піщаного берега стала вже не зелена, а чорна. З того ж таки боку, десь за милю від нас, на воді завмер човен із скісним вітрилом, і здавалося, ти в житті не бачив нічого моторошніше-білішого за це гостроверхе вітрило під темним небом на темній воді, проти чорної смуги лісу.

— Треба тікати,— сказав Адам.— Буде гроза.

— Не скоро,— мовила Анна.— Ходім ще поплаваємо.

— Мабуть, не варто.— Адам, вагаючись, подивився на небо.

— Та ходім,— наполягала вона й тягла його за руку.

Він не відповідав і все ще вдивлявся в небо. Раптом Анна пустила його руку, засміялась і побігла до води. Вона бігла не навпростець до води, а вбік, до невеличкої обмілини, і її коротко підстрижене волосся тріпотіло на вітрі. Я спостерігав, як вона біжить. Вона бігла, майже не відхиляючи зігнутих ліктів від тулуба, рухи її ніг були легкі й невимушені, та водночас і трохи незграбні, наче вона ще не зовсім одвикла бігати, як раніше, по-дитячому, й не зовсім навчилася бігати по-новому, як доросла дівчина. Ноги її сполучалися з невеликими, ще не зовсім округлими сідницями якось надто вільно, навіть ніби ненадійно. Дивлячись, як вона біжить, я помітив, що ноги в неї довгі. Цього я раніше не помічав.

Не звук, а навпаки, тиша змусила мене зненацька обернутися до Адама. Він пильно дивився на мене. Коли наші погляди зустрілись, обличчя його спалахнуло, і він одвів очі, немовби зніяковівши. А тоді хрипко кинув: «Доганяй!» — і побіг за Анною. Я теж пустився бігти, і пісок з-під його ніг летів на мене.

Анна вже була у воді й пливла. Адам шубовснув слідом за нею і поплив сильно й рівно, чимраз віддаляючись від мене. Ось він уже випередив Анну і подався далі. Він був чудовий плавець. І хоч спершу не хотів іти у воду, тепер плив швидко й рівно.

Я порівнявся з Анною, поплив повільніше й сказав: «Привіт!». Вона граційно, як морський котик, підвела голову з води, усміхнулась, а тоді, плавно вигнувши спину, без бризок пірнула вперед. Її невеличкі гострі п’яти, стулені докупи, на мить мелькнули над водою і зникли. Я наздогнав її, і вона знову пірнула. Щоразу, як я наздоганяв її, вона підводила голову, усміхалась і пірнала. Та за п’ятим разом пірнати вже не стала. А натомість неквапливим рухом перевернулась у воді, лягла на спину й, розкинувши руки, втупила очі в небо. Отож я й собі перевернувся, ліг за кілька футів обіч неї і задивився вгору.

Небо стало ще темніше, з домішкою пурпурового й зеленого тонів. Наче виноград у пору достигання. Та воно ще здавалося високим, відокремленим від води неосяжною товщею повітря. Просто наді мною у височині пролетіла чайка. Проти темного неба вона була ще біліша, ніж те вітрило. Я стежив за її летом, аж поки вона зникла з очей.

Тоді подумав, чи бачила її Анна. Коли я подивився на неї, очі її були заплющені, руки так само широко розкинуті, а волосся помалу колихалось у воді навколо голови. Голову вона відхилила далеко назад, і підборіддя випиналося вгору. Обличчя було дуже спокійне, ніби вона спала. «Лежачи на воді збоку, я бачив її чіткий профіль на чорному тлі далекого лісу.

Зненацька вона перевернулась у протилежний від мене бік, наче мене там і не було, й попливла до берега. Тепер вона пливла повільно, якось загальмовано, і водночас без видимих зусиль. Її худі руки здіймалися й занурювались у воду з млявою, несвідомою, плавною розміреністю, з якою часом вільно й розкуто рухаєшся уві сні.

Не встигли ми допливти до берега, як почався дощ, і перші поодинокі важкі краплі вліпились у ще гладеньку воду. Потім линуло, мов з відра, і поверхня води зникла з очей.

Ми вибігли на берег, стали на піску під зливою, що періщила по тілу, й дивилися, як пливе Адам. Він був ще далеко від берега. Позад нього, над південним краєм бухти, в темному небі раз у раз спалахували зигзаги блискавиць, і там безперервно гриміло. Час від часу Адамова голова зникала за скісною запоною дощу, яка бігла понад водою. Анна стояла й стежила очима за братом, ледь нахиливши голову, майже замислено, схрестивши лікті над своїми напівдитячими груденятами і обхопивши себе руками за плечі, і, здавалося, вона ось-ось затремтить. Коліна в неї були міцно стулені й трохи зігнуті.

Нарешті Адам дістався берега, ми позбирали своє манаття, сунули ноги в геть розмоклі сандалі й побігли через сосновий гай, де над нашими головами важко колихалися непроглядні чорні крони й час від часу крізь ревище бурі чувся тріск гілля. Ми добігли до нашої машини й поїхали додому. Того літа мені було сімнадцять, Адамові десь стільки ж, а Анні на чотири роки менше. Було це ще перед світовою війною, а точніше, перед тим як ми в неї вступили22.

То був день, якого я ніколи не забуду.

Здається, саме