Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

лімітед, Лондон»21 записали в графу прибутків кругленьку цифру. У цій кімнаті завжди відбувалися якісь зміни. Щоразу як я приїздив додому, я розглядався довкола, шукаючи очима нові експонати, бо через цю кімнату пройшла чимала низка добірних речей — спінетів, секретерів, столів, крісел,— кожна добірніша за попередню, і кожна зрештою опинялася на горищі, поступаючись місцем новому шедевру. Відколи я пам’ятав цю кімнату, вона посунулася далеко вперед на шляху до певного ідеалу досконалості, що зродився чи то в уяві моєї матері, чи то в голові якогось торговця з Нью-Орлеана, Нью-Йорка або Лондона, і, може, аж десь перед материною смертю кімната досягне того ідеалу, і вона сяде тут, чепурна стара дама з високою сивою зачіскою та складками шовковистої шкіри під гарним підборіддям і, дрібно кліпаючи блакитними очима, вип’є чашку чаю на відзнаку цього звершення.

Замінялись у кімнаті меблі, замінялись і люди. Колись давно тут жив кремезний, дужий чоловік середнього зросту, з копицею буйного чорного волосся, залізними окулярами на носі та звичкою криво застібати жилет з масивним золотим годинниковим ланцюжком, за який я любив смикати. Потім він зник, і мати пригорнула мене до грудей і сказала:

— Твій тато вже не повернеться, синку.

— Він помер? — спитав я.— У нас буде похорон?

— Ні, синку,— відказала вона,— він не помер. Він поїхав далеко звідси, але можеш думати про нього, ніби він помер.

— А чому він поїхав?

— Бо не любить маму. Тому й поїхав.

— А я люблю тебе, мамо,— сказав я.— Я завжди тебе любитиму.

— Авжеж, синку, ти любиш свою маму,— мовила вона й ще міцніше пригорнула мене до грудей.

Отож Ученого Прокурора в домі не стало. Мені було тоді років шість.

Після нього з’явився Магнат, худий лисий чоловік, що важко сапав, піднімаючись сходами.

— Чому тато Росс так пахкає на сходах? — спитав я.

— Цс-с,— сказала мати.— Цс-с, синку.

— Чому, мамо?

— Тому що тато Росс нездужає, синку.

Потім Магнат помер. Він прожив у нас не довго.

Мати віддала мене до школи в Коннектікуті, а сама поїхала за океан. Повернувшись звідти, вона привезла з собою нового чоловіка — високого, стрункого, з тонкими вусиками, що ходив у білих костюмах і курив довгі тонкі сигари. Він був Граф, і моя мати стала Графинею. Граф сидів у вітальні з гостями, весь час усміхався, але говорив мало. Люди скоса позирали на нього, а він дивився просто у вічі й усміхався, показуючи з-під акуратних чорних вусиків навдивовижу білі зуби. Коли в домі нікого не було, він цілий день грав на фортепіано, а потім виходив у чорних чоботях та облиплих білих штанах, сідав верхи на коня й ганяв його через бар’єри та чвалом по берегу затоки доти, доки той вкривався піною, а боки його аж ходором ходили, і, здавалося, він от-от упаде мертвий. Потім Граф повертався додому, пив уїскі-і-і, садовив на коліна перську кицьку і гладив її своєю невеликою, але такою дужою рукою, що коли він потискав руки іншим чоловікам, ті враз хмурніли. А одного разу я побачив на материній правій руці, вище від ліктя, чотири синьо-чорні плями рядочком.

— Ой мамо! — вигукнув я.— Подивися! Що це таке?

— Та ні, нічого,— відказала вона.— Це я просто забилася.— І прикрила руку шарфом.

Прізвище Графа було Ковеллі. Люди казали: «Той граф, звісно, сучий син, але вершник із нього знаменитий».

Потім Граф зник. Я шкодував за ним, бо він мені подобався. Мені подобалося дивитись, як він їздить верхи.

Потім досить довгий час нікого не було.

А потім з’явився Молодий Адміністратор, який був Молодим Адміністратором уже при останніх потугах своєї матері й якому судилося бути Молодим Адміністратором аж до того дня, коли з нього випустять кров і забальзамують тіло. Та це мало статися не скоро, бо на той час він прожив усього сорок чотири роки, і сидіння за столом у нафтовій компанії, де він заробляв собі на дрібні витрати, живучи материним коштом, не вельми шкодило його здоров’ю.

Так, я не раз сидів у цій кімнаті з кожним із них — з Ученим Прокурором, з Магнатом, з Графом, з Молодим Адміністратором — і спостерігав, як змінювалось умеблювання. Оце й тепер сидів, дивився на Теодора та на новий шератонівський секретер і міркував собі, скільки їм відпущено часу.

А я приїхав додому. Я був річчю, що завжди поверталася в цю кімнату.

Цілу ніч ішов дощ. Я лежав на великому й гарному старовинному фамільному ліжку, що раніше належало іншій фамілії (колись у моїй кімнаті на застеленій плетеною матою підлозі стояло моє біле залізне ліжко, а в материній кімнаті — велике й гарне, червоного дерева, старовинне фамільне ліжко Берденів, яке згодом виявилося недосить гарним і тепер було на горищі), і прислухався, як дощ шелестить по листю віргінських дубів і магнолій. Над ранок дощ ущух, і визирнуло сонце. Я вийшов надвір і побачив на чорній землі калюжки, тонкі, наче платівки слюди. Навколо дерев японської айви у тих блискучих чорних калюжках плавали збиті дощем білі, червоні й коралові пелюстки цвіту. Деякі, із загнутими догори краями, скидалися на човники, інші плавали перевернуті або залиті водою, немов після веселого бойовища в якійсь далекій безтурботній і щасливій країні, де військовий корабель дав два-три залпи по флотилії гондол та карнавальних барок.

Одне таке велике дерево росло біля самого ганку. Я нахилився й підібрав кілька пелюсток. Вода була дуже холодна. З тими пелюстками в руці я пішов звивистою доріжкою до воріт. І там спинився, тримаючи пелюстки в долоні й дивлячись на затоку, що виблискувала за білястою смугою піску, почерканою відпливом.

Та десь над полудень знову задощило, і ще два дні з набряклого, мов губка, неба сіялася нудна мжичка. Того дня, і наступного теж, я надягав дощовик Молодого Адміністратора й вирушав на прогулянку. Взагалі я не з тих, хто полюбляє ходити пішки, щоб відсвіжити легені озоном. Але цього разу відчув, що мені треба прогулятися. Першого дня я пішов берегом затоки, повз будинок Стентонів, що стояв вихололий і безлюдний серед мокрого гілля дерев, а потім далі, до судді Ірвіна, який всадовив мене в крісло перед каміном, відкоркував пляшку добірної старої мерілендської житньої горілки й запросив наступного дня до себе на вечерю. Та я випив одну скляночку й попрощався, а тоді подався ще далі берегом, аж туди, де вже не