Марія Кореллі - Спокута сатани

широких грудях. Мене приголомшила його схожість із Генріхом VIII − схожість, яку багато хто завважував, − хоча обличчя принца відбивало більшу благодушність, ніж горді риси «свавільного короля». Однак тінь меланхолії, навіть суворості тьмарила чоло принца, надаючи певної твердості його рухливим рисам; ця тінь, здавалося, свідчила про втому з домішкою жалю − погляд людини незадоволеної, але скореної, людини без мети, та з суперечливими бажаннями. Його оточували кілька інших членів королівської фамілії; більшість із них були чи видавалися дерев'яними ляльками у військових мундирах: під час проходження кожного гостя вони тільки нахиляли голови з автоматичною правильністю, не виявляючи ні задоволення, ні цікавості, ні прихильності. Але сам спадкоємець найбільшої у світі імперії, вітаючи гостей, втілював невимушену люб'язність. Оточений (чого важко уникнути за його становища) натовпом облесників, викажчиків та лицемірних егоїстів, які б ніколи не ризикнули заради принца власним життям, якби тільки не розраховували на той чи інший зиск, − у моїх очах він постав уособленням потайної, але попри це не менш твердої влади.

Я й досі не можу пояснити собі те надзвичайне хвилювання, яке охопило мене, коли настала наша черга; я бачив, як мій товариш рушив уперед, почув, як лорд Чемберлен назвав його ім'я: «Князь Лючіо Ріманський», − але потім мені здалося, що все в блискучій залі раптом завмерло. Усі очі були звернені на мого друга, на його високу фігуру та шляхетне обличчя; він вклонився − з такою бездоганною легкістю та грацією, що всі інші поклони в порівнянні з цим були просто жахливі. Якусь мить він стояв нерухомо перед королівським троном, пильно дивлячись на принца, ніби хотів увічнити його у своїй пам'яті, − і на широкий потік сонячного сяйва, що заливало залу, зненацька лягла тінь перебіжної хмари. Морок і безмовність, здавалося, захолодили атмосферу, і наче дивна магнетична сила тримала всі погляди прикутими до Ріманського; жодна людина не ворухнулась. Однак напружене затишшя було нетривалим. Принц Вельський, злегка здригнувшись, дивився на величну постать перед собою з виразом палкої цікавості; здавалося, він був майже готовий розірвати крижані кайдани етикету й заговорити; але, з великим зусиллям погамувавши цей порив, він зі звичайною гідністю відповів на глибокий поклін Лючіо, після чого князь пройшов, ледь помітно всміхаючись.

Я підходив наступним, але, зрозуміло, не справив враження; тільки хтось із молодших членів королівської фамілії, вловивши ім'я «Джеффрі Темпест», прошепотів: «П'ять мільйонів!» − слова, які дійшли до моїх вух і сповнили мою втомлену душу звичним презирством, яке вже зробилося моєю хронічною хворобою.

Після церемонії, коли ми чекали нашої карети, я торкнувся рукава Ріманського.

− Ви зчинили справжню сенсацію, Лючіо!

− Невже? − засміявся він. − Ви лестите мені, Джеффрі.

− Анітрохи! Чому ви так довго стояли перед троном?

− Мені так хотілося, − проказав він байдужно. − Хотілося, щоб його королівська високість запам'ятав мене.

− А мені здалося, що він вас упізнав! Ви зустрічались раніше? Його очі блиснули.

− Часто! Але жодного разу я не з'являвся публічно в Сент-Джемському палаці. Двірський костюм багатьох змінює до невпізнання, і я маю сумнів, так, великий сумнів, що навіть принц із його славнозвісною пам'яттю на обличчя сьогодні насправді впізнав мене!..

XVII

Минув тиждень або днів десять після прийому в принца Вельського, коли відбулась дивна сцена між мною та Сибіллою Ельтон. Ця сцена залишила глибокий слід у моїй душі; вона могла б стати мені попередженням про грозові хмари, що нависли наді мною, − могла б, якби тільки моє надмірне самолюбство не завадило мені розгледіти пересторогу. Приїхавши якось до Ельтонів, я зайшов до вітальні (я вже звик обходитись без доповідання і взагалі без жодних церемоній) та знайшов там Даяну Чесней − саму і в сльозах.

− У чому річ? − вигукнув я жартівливим тоном: я мав дуже дружні, навіть фамільярні відносини з маленькою американкою. − Ви плачете! Невже наш любий залізничний татусь пропив усі свої капітали?

Вона засміялась трохи істерично.

− Ще ні! − звела на мене вологі очі, в яких іще блищала злість. − Наскільки я знаю, з капіталами все гаразд. Але в мене − так, у мене − щойно тут відбулася сутичка з Сибіллою!

− Із Сибіллою?

− Еге, − вона виставила на ослін кінчик маленького гаптованого черевичка й критично оглянула його. − Сьогодні журфікс у Кетсон, мене туди запрошено, і Сибіллу також; міс Шарлотта дуже втомлена, адже вона доглядає графиню; звичайно, я була впевнена, що Сибілла поїде! Гаразд. Вона ні слова не говорить про це до обіду, а потім запитує мене, на котру годину мені потрібна карета. Я запитую: «Хіба ви не їдете?». Вона глянула на мене так виклично − ви знаєте, вона вміє! − і каже: «Ви гадаєте, це можливо?!» Я спалахнула й сказала: «Звісно, можливо!» Вона знову на мене глянула й перепитує: «До Кетсон? Із вами?!» Погодьтеся, це була неприхована образа, тож я не змогла стриматись і сказала: «Хоча ви й графська дочка, це ще не причина вернути писок від місіс Кетсон! Вона добра людина й має лагідне серце! Місіс Кетсон ніколи б так зі мною не поводилась!» Я задихалася, я могла б відповісти їй дуже грубо, якби за дверима не було лакея. Сибілла тільки посміхнулася своєю крижаною посмішкою та спитала: «Може, ви б воліли мешкати з місіс Кетсон?» «З якого це доброго дива, − поцікавилась я, − я мала б мешкати з місіс Кетсон?» І тоді вона сказала: «Міс Чесней, ви платите моєму батькові за протекцію в суспільстві, яку гарантує вам його ім'я; але компанії дочки мого батька торговельна угода не передбачала! Я намагалася якомога ясніше дати вам зрозуміти, що не бажаю з'являтися в товаристві з вами: річ не в тім, люблю я вас чи ні, − просто я не хочу, щоб говорили, ніби я ваша оплачена компаньйонка. Ви змушуєте мене говорити різко, і мені шкода, якщо я вас ображаю. Що стосується місіс Кетсон, то я її бачила тільки один раз, але маю про неї враження як про особу дуже вульгарну й погано виховану. Крім того, я не люблю товариства торгівців!» − Із цими словами вона підвелась і випливла з вітальні, і я чула, що вона звеліла подати для мене карету на десяту годину. її зараз подадуть, а ви лишень погляньте, які в мене червоні очі! Так, я знаю, що стара Кетсон збагатилася, торгуючи лаком, але чим