Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Я хмикнула, розглядаючи лист. Не імені, не підпису… просте замовлення малюнка і я вже думала, що заціпитися ні за що, проте в кінці помітила адресу. По ньому і вирішила направитися.

- Повертай – сунула я в руки Альберта лист

- В якому сенсі? А я гадав він тобі як речовий доказ необхіден…

Слухати припирання Альберта я не стала. Демон розчинився в повітрі, але вже за хвилину повернувся, матеріалізувавшись коло мене. Я ж впевнено крокувала по зазначеній адресі.

Я навіть не уявляла, що мене чекає, та те, що я побачила, мене не розчарувало.

По цій адресі стояв будинок та такий, немов це був казковий палац, із дівочих мрій. Засніжені колони піднімалися до неба, підтримуючи великий фронтон із вигадливими ліпнинами, що виблискували під променями зимового сонця. Весь фасад був оповитий тонкими візерунками морозу, мовби сама зима обіймала його, перетворюючи на щось неймовірне. Сніг навколо був таким білим і сліпучим, що будівля, облицьована світлим каменем, зливалася з ним у чудовий танок світла. Величезні вікна були прикрашені важкими завісами з золотим тисненням, які виглядали назовні, ніби спостерігаючи за світом, зберігаючи в собі всі його таємниці.

Я постукала в двері, і вони відчинилися переді мною майже беззвучно. Усередині мене зустрів ще більший розкіш — високі стелі з витонченою ліпниною, підлога, викладена мармуром, що виблискував під моїми ногами, величезна кришталева люстра звисала над вітальнею, кидаючи тисячі блискіток- сонячних зайченят у повітря навколо. Дорогі меблі, витончені штори з оксамиту, картини на стінах, обрамлені важкими золотими рамами, і тонкий запах старовинного дерева та квіткових парфумів, що наповнював повітря…

Біля дверей стояла молода дівчина, немовби чекаючи на мене. Її вбрання вражало — синій шовковий корсет із тонкими золотими шнурками підкреслював її струнку фігуру, а довга спідниця зі шлейфом натякали не малий статок мешканців цього будинку. Її волосся було акуратно зібране, підкреслюючи відкриті риси  гарного молодого обличчя. Легка усмішка грала на її губах, зачаровуючи і ніби намагаючись затьмарити саме сонце...

— Пані, чи могли б ви покликати господарів? — запитала я ввічливо, з першу подумавши, що вона прислуга. Звісно, це було не розумно, зважаючи на брання, однак логічно, зважаючи на те, що вона зустрічає гостей.

Дівчина всміхнулася, її очі блиснули в м'якому світлі люстри.

— Я, пані, господиня, — хмикнула дівчина з легкою іронією, тим не менш, не припиняючи усміхатися.

— Ой, як добре, — озвалася я, не на мить не розгубившись — Чи можна поговорити з вами?

— Звичайно, — відповіла вона, ніби знала, що я прийду,  а може просто нудьгуючи на самоті і, злегка кивнувши, запросила мене до вітальні.

Дівчина рухалася з невимушеною грацією, її постава видавала велич і впевненість, яку могли мати лише ті, хто виріс у подібних умовах розкоші. Вона повела мене до просторої кімнати з великими вікнами, крізь які було видно сад, вкритий блискучим снігом.

Я подивилася на господиню ще раз. Її очі випромінювали щось більше, ніж просто люб'язність. Можливо, вона знала більше, ніж могла сказати з першого погляду, і це викликало підозру. Знаю я таких милих і «невинних» шляхтянок.

Ми з Альбертом сиділи в елегантній вітальні, а дівчина, що назвала себе Анастасією, граціозно влаштувалася навпроти нас.

— Ми знайшли один лист, — почала я, витримуючи паузу, аби не здатися надто настирливою — Відправник замовив у художника на ім’я Михайло картину і запросив сюди, аби попрацювати. Можливо, ви знаєте, хто це міг бути?

Альберт сидів поруч, мовчки вивчаючи обстановку, а його погляд інколи ненав’язливо ковзав по обличчю дівчини, спостерігаючи за її реакціями. Я знала, що він помічав більше, ніж говорив, тому поки він мовчав, я продовжувала вести розмову.

Анастасія опустила очі, трохи почервонівши, і підвела руки до тонкої мереживної серветки, що не зрозуміло звідки взялася у неї на колінах, ніби намагаючись приховати хвилювання.

— Власне... — почала вона тихо, трохи ніяковіючи, — це була я.

Я здивовано зустріла її погляд, а Альберт лише ледь помітно підняв брову в мовчазному запитанні.

— Ви? — перепитала я, щоб переконатися, що мені не почулося.

— Так, — вона злегка всміхнулася, але в її очах ще залишалося відчуття сорому. — Я теж малюю, хоча не так гарно. Якось випадково дізналася про творчість Михайла від друзів. Я хотіла, щоб він намалював для мене картину мого маєтку... і моєї кішки. Це моя улюблена тварина, вона завжди була зі мною. Здається, з самого народження…

Я бачила, як її пальці нервово грають з хусточкою, яку вона тримала на колінах. Вона виглядала настільки юною та ніжною, що це додавало всій ситуації певного відтінку невинності. Але в її словах було щось більше — якась прихована біль або таємниця, яка надавала її голосу тремтіння.

— Але в листі не було вашого імені, — зауважив Альберт, його голос завжди звучав стримано, майже холодно, проте цього разу я відчула в ньому легку цікавість — Чому?

Анастасія ще більше почервоніла, і я помітила, як вона поглянула на двері, ніби боялася, що хтось увійде й почує наші слова. Моя підозрілість танула, як сніг. Повільно, але впевнено. Якось навіть інтуїтивно…

— Розумієте, — вона зробила невеликий вдих, намагаючись зібратися з думками, — я шляхтянка. І я заміжня за старим паном, який дуже... ревнивий. Він вважає, що жінка мого положення не повинна мати жодних зв'язків із чоловіками, окрім законного чоловіка. Тим більше, якщо це стосується молодих і тим паче художників. Якщо хтось із вищого світу дізнається про це, мене можуть осудити, а мій чоловік...

Вона не договорила, але її погляд був достатньо промовистим. Я відчула жаль до неї, але й захоплення тим, як вона намагалася триматися гідно, попри обставини.

— Тому ви вирішили не підписувати листа своїм ім'ям, — тихо сказала я, дозволяючи дівчині не виправдовуватися.