Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

всохлою оболонкою, і була тепла, наче нагріта під сонцем. Тюрин нахилився до коріння і втягнув ніздрями повітря — в уяві постало розкішне дерево з п’ятипалим листям і духмяним, таким знайомим квітом…

*

Уже вечоріло, коли Олександр Петрович нарешті виблукав з печер. Потер засліплені очі. Вовкулаки ніде не було. Від місця, де стояв Ілля, тягнувся слід волочіння.

«Дивно, — подумав Тюрин, — Марко завжди обережно носить товариша». Тюрин механічно пішов по сліду і знайшов стовпника на задньому дворі. Той лежав, обіпертий об призьбу, як завжди спокійний, з міцно заплющеними очима, наче обапіл, готовий до обробки.

— Колода колодою, — вголос подумав сищик. — Тільки й того, що обличчя ще людське.

Тюрин торкнувся вирізьбленої з дерева руки. Деревина поглинула тіло до пояса, ноги вкрилися корою, в якій уже роїлися дрібні комашки. В «Пам’ятній книжці про Дальній монастир» була згадка, що за мури Ілля прийшов своїми ногами. Був з роду перевертнів і у тваринному стані загриз когось із родини. Тяжко карався і як спокуту обрав стояння на дерев’яному стовпі. Відтоді дика личина не поверталася, але й Ілля що далі, то більше став заростати деревом. Один Марко жалів стовпника і вічно тягав за собою, наче вериги.

Тюрин нахилився до землистого обличчя. Здавалося, чернець спав, ледь чутний подих вилітав зі ще живих легень. Раптом вії тріпнулися, і на сищика подивилися холодні сині очі. Невисловлена мука причаїлася на їхньому дні. Сухі губи ледь помітно сіпнулися. Олександр Петрович нахилився. З рота стовпника повіяло зіпрілим листям і ароматом квітів з древо-келії. Неймовірними зусиллями монах розтулив вуста і висолопив язика. На бурому, як зів’ялий лист, кінчику лежав темний предмет, схожий на обплетений тонкою лозою каштан.

— Це мені? Що це? — Тюрин обережно зняв подарунок.

— Тобі-тобі, фараоне! — пролунало за спиною, і щось важке вдарило по потилиці.

Під градом ударів сищик повалився на землю.

— А не пхай свого синього носа куди не слід, — примовляли нападники, раз по раз копаючи Тюрина під ребра. Їх було щонайменше п’ятеро. Всі у чорних шинелях, з блискучим знаком чорносотенців на кокардах. Як ведмідь, що хоче розкидати собак, Тюрин зіп’явся навколішки і могутнім рухом повалив кількох двоголовців. Ті сторчма влетіли у складені дрова. Ілля підстрибнув зі свого місця, впав на малі кругляки і, як на санчатах, покотився з гірки, при цьому засвистів, як старий сич уночі. Заскочений дивним звуком, сищик обернув голову, і в цей час один з чорносотенців непомітно підповз, обхопив його за ноги і повалив на землю.

— Лежи, сучий сину! Бо подивимося, як ти, синя мерзота, без мозку заспіваєш, — довгов’язий, що вдарив перший, навів на сищика револьвер. Тюрин гарячково кумекав, куди краще отримати кулю, так щоб Гальванеску було менше шити. Чоловік зі зброєю замахнувся, але замість стрелити, з усієї сили заїхав руків’ям. Перед очима сищика спалахнули зорі. Він обхопив голову руками і знову повалився на землю. Чорносотенці знову загупали у його боки. Цього разу він вирішив не пручатися. Болю майже не було, але шви затріщали як скажені, й сищику здалося, що почувся гидкий звук розривів.

— Не лізь у наші справи, не чіпай порядних людей, бо наступного разу пальну, — просичав наостанок ватажок.

За кілька хвилин хтось обережно підняв поліціянта і, як дитину, поніс до келії.

Крізь пелену, що розповзлася перед очима, Олександру Петровичу привиділося, як Ілля-стовпник крутить його руки, лоскоче боки і штрикає під ребра. Чиїсь сухі дужі руки підняли голову — горлом потекла гидка смердюча речовина. Разом з нею полишила дрімота. Відживлений підніс до очей руку і порахував пальці. Всі на місці, не більше не менше. Провів по голих грудях і з подивом відчув тверді нарости на швах.

VI

— Довелося наново зшити, а то б розвалився, — як стара липа, прорипів Захарій-травник, якого Тюрин прийняв за стовпника.

Стіни келії губилися під шарами висохлого зілля. З низької стелі звисали чебчик, душиця, нечуй-вітер, тирлич. Між ними, як дорогоцінне каміння, виблискували ягоди шипшини чи вовче око. Павуки та дрібна комашня мали тут повну свободу. Крізь трав’яні просвіти суворими очима стежили святі. Звідкілясь вистрибнув горобчик і прошмигнув у відчинене вікно. А з-під Миколая-чудотворця, Тюрин міг заприсягнутися, визирнула біляча морда.

— Хто це тебе так? — запитав травник, вкриваючи груди сищика смердючим мастилом. По тілу розлилося приємне тепло.

— Люди одні. Що чорні шинелі носять.

Тюрин утупив недовірливий погляд у нові шви. Краї стягувала тонка міцна лозина. В деяких місцях ще виднілися зелені листочки.

— А оце не пустить у мене коріння?

— А хто ж його знає? — не підводячи голови, Захарій продовжував щось перетирати у ступці. — Кожна рослина душу має і сама до Бога говорить. Куди Він повелить, туди і тягнеться. Вподобає твоє тіло, зробить своїм. Але ти не бійся, — травник покосився на злякані очі Тюрина, — мертве і гниле лозинці не до пари.

Лицем травник і справді нагадував Іллю. Наче з дерева вирубані риси прикрашали яскраві бурштинові очі. Шкіру мав темну і гладку, як у молодого ясеня. На голові замість волосся стирчав тонкий вицвілий пух чортополоху. Гнучкими, схожими на живе коріння пальцями травник погладжував скручену лозину, яку приніс, щоб зашити сищика.

«Якийсь дивний вид», — подумав Тюрин про п’ятого людиноподібного.

— Що ж ти їм зробив, тим людям у шинелях? — травник мастив смердючим мастилом нові шви, і сищик відчував приємне тепло на тілі.

Чорносотенці мали багато підстав перерахувати йому ребра. Могли дізналися, що в Лаврі, й вирішити помститися за наругу над батьком Голубєва. Хай як волів Скалонне поховати кінці у воду, справа про чарівні документи у Думі наробила галасу. В салонах ближче до вечора шепотіли загадку: «Що об’єднує професора Голубєва і гласного Добриніна?» — і неодмінно реготали з відповіді: «Женя-поцілунок», або просто «Поцілунок». Професор був батьком голови «Двоголового орла», гласний — засновником товариства, тож чорносотенці гострили зуб на Тюрина.

Але Олександр Петрович підозрював, що напад був пов’язаний з Теофілом. Тепер сищик не мав сумніву, що той шукав скарб Василя-пісника для чорносотенців. Але досі не мав відповіді, що ж з ним сталося по смерті.

— Скажи, Захарію, ти ж Теофіла лікував, чи не було у нього на тілі дивних малюнків?

Члени «Двоголового орла» показували приналежність до організації татуюванням.

— Люди люблять шкіру псувати, — незадоволено прохрипів травник. — З живих дерев кору луплять. З тварин здирають. Був якийсь знак, вибитий чорнилом, — монах умочив вузлуватого пальця у мазь і повторив на столі малюнок, який побачив на тілі Теофіла.

Сищик поспішно вдягався, нові думки