Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

зустріч удаваного ревізора Пустолобова з представниками влади, вимагання грошей; пошук Пустолобовим багатої нареченої («Вечер проходит, а я не женат, что же скажет ожидающая Европа?»); сцена брехні, що досягає гомеричних розмірів: «Когда-нибудь вам открою, как я этой дерзостию <…> й пусть так называют шалостию, но обдуманною, патриотическою, свергнул в пяти государствах первейших министров, взошёл на степень, принял всё в руки» (Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібр. тв.: У 7 т. — К., 1978. — Т. 1. — С. 58); миттєвий від’їзд і викриття; але і знаходиться в діалозі з ними. Так, Пустолобов Квітки — злочинець, Хлестаков Гоголя — спочатку нічого не підозрюючий простак; Квітка-Основ’яненко, як в комедії характерів, дає ряд героїв з промовистими іменами: Любімова, Мілов, Отчотін; у Гоголя — головний позитивний герой — сміх; у «Приїжджому…» зло засуджується ідеальними героями, у «Ревізорі» самі винні стають своїми суддями: «Чого смієтесь? з себе смієтесь!..» «Ревізор» демонструє новаторство Гоголя, який вийшов за рамки комедії характерів і виявив перед глядачем загадку самого життя, провидіння, фатуму. Сюжет, що несподівано повертається до початку (добре знайоме у філософії і логіці «порочне коло» — типова композиційна формула фольклору, але це зовсім не характерно для класичного театру, який потребує насамперед розвитку дії) замість очікуваного щасливого фіналу, герої, які не вписуються у театральну традицію «злодіїв» та «зразків», любовна інтрига, котра не є пружиною дії і ніяк не допомагає викриттю зла — все це було своєрідним, суто гоголевим, не мало прецедентів у минулому.

Гоголь залишився осторонь і від модного у 30-ті роки XIX ст. напряму «фізіологістів», що «копіюють» дійсність: «Гоголь не “відображує” дійсність, а активно її творить», — пише Ю.М. Лотман у статті «Про “реалізм” Гоголя» (Лотман Ю.М. О «реализме» Гоголя // О русской литературе. — М., 1997. — С. 707). Ще одну важливу особливість гоголівської сатири відзначає Ю. Манн: «У певному значенні персонаж гоголівської комедії — це “всяка” людина і всі люди разом. <…> За Гоголем, спрямованість комічного — доцентрова; фраза <…> з бесіди із Аксаковим: “…Ми же всі над собою валятимемося із сміху” — має принциповий сенс» (Манн Ю.В. Диалектика художественного образа. — М., 1987. — С. 282). Гоголь поєднує гіперболізований, навмисно неправдоподібний план сатирично трансформованої реальності (таким чином виявляється, що жало сатири не спрямоване на конкретну людину) з деякими комічними, саме комічними, а не сатиричними фактами дійсності, створюючи ефект присутності «тут і зараз». Ю.М. Лотман в статті «Городничий про освіту» (Лотман Ю.М. Городничий о просвещении… // О русской литературе. — М., 1997. — С. 689—693), показує, що за масками деяких гротескових персонажів (учителя історії, що в пориві натхнення ламає стільці, або вчителя, що строїть міни, — нагадаємо, це кривляння сприймається керівництвом за вільнодумство) приховані прототипи реальних людей, дивакуватих, проте закоханих у свою справу. Ці натхненні особистості, були дійсно позитивними персонажами, прихованими за гротесковими масками. Зацьковані, вони не зрадили собі і своєму покликанню і також виявлялися під ударом, причому подвійним: ревізорів як внутрішніх, так і зовнішніх; ревізори боялися як вогню суті, істини і вимагали лише офіційної благопристойної законоузгодженої форми: «щоб все це було якомога більш задовільно», — говорить Городничий доглядачеві училищ у першій чорновій редакції «Ревізора». На думку Гоголя, у цих героїв сам Бог виступає захисником, їм нічого боятися, вони чисті перед своєю совістю. Сміх Гоголя має «просвітницьку» спрямованість, але він позбавлений гордого права осуду конкретної людини, тому персонажі не так реалістичні, як гротескові, емблематичні. Ця традиція Гоголя буде продовжена в творчості М. Салтикова-Щедріна, А. Белого, А. Платонова, К. Вагінова.

18 січня і 1 лютого 1836 р. Гоголь вперше прочитав комедію на двох вечорах у В.А. Жуковського. Всім, окрім барона Є.Ф. Розена, що не побачив у комедії нічого веселого, п’єса сподобалася. П.А. Вяземський відзначав: «Він дивовижно природно і вірно, хоча і карикатурно, описує наші moeurs administratives (фр. адміністративні натури. — Ред.)» (Вяземский П.А. Соч.: В 2 т. — М., 1982. — Т. 2 — С. 162). Як писав у «Літературних спогадах» І.І. Панаєв, О.С. Пушкін «у весь час читання катався від сміху» (Панаев И.И. Литературные воспоминания. — М., 1950. — С. 65). Спочатку комедія була заборонена цензурою, но «по усердному ходатайству» В.А. Жуковського, князя П.А. Вяземського і графа М.Ю. Вієльгорського п’єса була дозволена «к постановке самим государем» (Зайцева И.А. К цензурной й сценической истории первых постановок «Ревизора» Н.В. Гоголя в Москве й Петербурге: (По архивным источникам) // Н.В. Гоголь. Материалы и исследования. — М., 1995. — С. 124). 2 березня 1836 р. «Ревізор» був дозволений для сцени, 13 березня — для друку. В процесі репетицій в Александрінському театрі Гоголь вніс до тексту ряд змін, що викликало суперечку між критиками і акторами.

«Ревізор» М.В. Гоголю не давав спокою від моменту створення до кінця життя: все нові й нові переробки для сцени, для видання 1841 р., для видання в 1842 р., кілька стилістичних виправлень зроблено 1851 р.; написана п’єса про п’єсу «Театральний роз’їзд після представлення нової комедії» (1836‒1842), в 1846 — «Попереднє повідомлення для тих, хто захотів би зіграти як слід “Ревізора”», в цьому «попередньому повідомленні» гротескові ремарки 1835 р. замінюються психологічними характеристиками героїв; у написаних 1846 р. (одночасно з «Вибраними місцями з листування з друзями») кількох варіантах «Розв’язки “Ревізора”» п’єса знов знаходить нову концепцію, яка тяжіє до символічної, але без символічного відсторонення: герої не живі особи, а пристрасті; і для того, щоб уникнути алегорії, — створення конкретної ситуації, в якій учасником повинен стати кожен глядач.

Текст «Ревізора» звучить і у фіналі другого тому «Мертвих душ». «Ревізор» для Гоголя — це суспільна трибуна, це можливість «надихнути» людей на інше життя прямо «тут» і «зараз», тому текст п’єси постійно живе у часі й в авторі, коректується, репроблематизується, змінює концепції бачення. І.С. Тургенєв, присутній при читанні Гоголем «Ревізора» для акторів, які мали грати п’єсу, був уражений «простотою, стриманістю манери, якоюсь важливою і в той же час наївною щирістю» (до смерті Гоголя залишалося менше року): «Здавалося, Гоголь тільки і піклувався про те, як би вникнути в предмет, для нього самого новий, та точніше передати власне враження»; Тургенєв був вражений новими смислами і відчуттями, які несподівано відкривались перед ним: «для мене це був бенкет і свято» (Воспоминания о Гоголе И.С. Тургенева // Н.В. Гоголь в рассказах современников. — М., 1909 — С. 68—69).

Прем’єра «Ревізора» відбулася 19 квітня 1836 р. (за ст. ст.) на сцені Александрінського театру в Петербурзі.