Брюс Кемерон - Подорож собаки

Вона похитала головою, не дивлячись йому в очі.

– Я маю йти.

Вона розвернулася, і я покрокував було за нею, але повідець швидко зупинив мене. Я гавкнув їй услід, але Сі Джей не озиралася. Моя дівчинка йшла просто до кімнатки з подвійними дверима, і коли ті відчинилися, ступила всередину, обернулась і тоді, на одну застиглу мить, усе ж глянула на мене. Зустрілася зі мною очима, потім подивилася на Трента, усміхнулась і злегка помахала рукою. Навіть звідси було видно її сльози, що відображалися в жорстких лампах під стелею кімнатки. Я знову гавкнув. Двері зачинилися.

Трент узяв мене на руки й подивився в очі.

– Що насправді відбувається, га, Максе? – прошепотів він. – Мені це не подобається. Мені це геть не подобається.

Розділ 25

Усе тепер цілковито змінилося. Я жив у будинку Трента, більшому за той, де мешкала Сі Джей. Однак я й далі ходив на прогулянки – щодня приходила жінка на ім’я Енні зі щасливим гладким жовтим собакою, якого кликали Гарві, і забирала мене із собою. Здавалося дивним, що її звали Енні: моїх сестер у будинку галасливих собак називали Еббі та Енні. Я зробив висновок, що деякі люди так сильно люблять собак, що беруть собі собачі імена. Від Енні пахло багатьма різними кішками й собаками, що начебто підтверджувало мою теорію. Першого дня, коли вона прийшла, я з несамовитим гавкотом кинувся до неї: нехай знає, що її Гарві мене не залякати. Але Трент був поряд і підхопив мене з підлоги, а тоді Енні простягнула руки й вирвала мене від нього, і я не знав, що робити в цій ситуації. Зазвичай, коли я гарчав, люди не притискали мене до грудей. Вона ж затуркотіла до мене й стала колисати на руках, і я відчув, що цілковито втрачаю пильність. Сі Джей була не зі мною й не потребувала моєї допомоги, тож, мабуть, не страшно, якщо я дозволю Енні певні вольності.

Ми з Енні та Гарві гуляли з іншими собаками, але Енні все робила неправильно: дорогою ми не зупинилися забрати Кеті, хоча взяли собаку на ім’я Зен, великого, але з дуже короткими лапами й важкими вухами, що майже торкалися землі. Він дуже нагадував Барні – собаку, котрий мешкав із Дженніфер, коли ми з Роккі були цуценятами. Коли я загарчав на Зена, той розпластався на землі й перекотився на спину, пасивно дозволивши всього себе обнюхати. Я вирішив, що від нього неприємностей не буде. Менш товариським виявився високий собака з кучерявим хутром на ім’я Джаззі. Цей не хотів гратися зі мною.

Трент приходив додому лише ввечері й зазвичай приносив із собою пакунок їжі, яку мовчки з’їдав, стоячи на кухні. Здавався дуже втомленим і сумним. Він простягав до мене руки, і я відчував запахи багатьох речей, але жодного разу – запах моєї дівчинки.

– О Максе, ти теж за нею сумуєш, хіба ж ні, – м’яко казав мені Трент.

Я махав хвостом на знак того, що почув своє ім’я й що мені подобається, коли він гладить маківку моєї голови. Я дуже любив Трента й шкодував, що він не має собаки, однак я мав бути із Сі Джей. Я не розумів, де вона й чому покинула мене тут. Іноді мені снилося, що вона поряд зі мною, та коли я розплющував очі, то завжди був у будинку Трента сам.

Може, Сі Джей повернулася жити з Кросівкою? Тому вона була така сумна? Той самий сум я відчував у Ганні, коли був Дружком і вона востаннє везла мене до Ветеринара. Це був такий прощальний сум. Однак Сі Джей я був потрібен у її житті, тому вона й приходила по мене щоразу, як я був цуценям. Це було незмінно, отже, що б не розлучило мене з нею, я знав: це тимчасово.

Одного дня, коли Енні й Гарві привели мене назад до будинку Трента, той сидів у вітальні.

– О, вітаю! – сказала Енні. – Цей день настав?

– Так, – мовив Трент.

Гарві сидів на порозі й очікував, коли йому скажуть, що можна увійти. Він був із тих собак, які завжди дивляться на свою людину, чекаючи дозволу щось зробити. Я теж міг би бути таким, але Сі Джей ніколи цього від мене не вимагала.

– Добре, Гарві, – сказала Енні.

Гарві увійшов і наблизився перевірити, чи не лишив я йому трохи їжі у своїй мисці. Я ніколи такого не робив, але він щоразу перевіряв – про всяк випадок.

Енні нахилилася й простягла до мене руки, і я покірно підійшов до неї й дозволив пригорнути себе, доки Гарві тицяв свого великого дружнього носа їй в обличчя й теж діставав обійми.

– У тебе сьогодні гарний день, Максе.

Коли Енні пішла, Гарві пішов із нею не озирнувшись.

– Поглянь, що в мене для тебе є, Максе, – сказав Трент.

Це було схоже на ящик, тільки з м’якими стінами. Трент здавався не на жарт схвильованим, показуючи його мені. Я обережно обнюхав ящик. Коли я був Моллі, така річ була значно більшою – як, зрештою, і я сам.

Пригадавши, як був Моллі і як здійснив колись запаморочливу подорож у ящику, я спитав себе, чи ми їдемо побачитись із Сі Джей. Коли Трент наказав мені залізти всередину, я пішов туди не скаржачись, хоча майже нічого не бачив крізь дрібну сітку, що закривала один кінець. Мене трохи спантеличило, коли хлопець підняв усю цю штукенцію – це так відрізнялося від того, як люди брали мене на руки.

Ми з Трентом поїхали автівкою, обидва на задньому сидінні. Я був засмучений, що він не випускав мене з ящика, аби я міг визирати у вікно й гавкати на зустрічних собак. Утім у машині було тепло, і це приємно тішило, адже коли ми з Трентом вийшли з будинку, у ящик увірвалися вітер, сирість і холод.

Ми увійшли до іншої будівлі, і я був розчарований, адже тут панували тиша й одноманітність, хоч я відчував запахи багатьох людей і хімікатів. Я не дуже бачив, що відбувається, а від того, як Трент хилитав ящиком на ходу, у мене паморочилося в голові.

Потім ми увійшли до маленької кімнати, і він опустив ящик.

– Гей, – тихо сказав він.

Почувся шурхіт.

– Вітаю, – промовив хтось слабким, надтріснутим голосом.

– Я привів декого побачитися з тобою, – сказав Трент.

Він обмацав м’яку матерію ящика, і я лизнув його пальці крізь сітку – так прагнув вийти. Нарешті він схопив мене, підняв у повітря, і я побачив жінку, що лежала в ліжку.

– Максе! – промовила вона, і тут я збагнув, що це Сі Джей.

Від неї дивно пахло – чимось кислим, ще й хімікатами, однак я впізнав її та заборсався, намагаючись вивільнитися з Трентових рук, але він міцно тримав мене.

– Ти маєш бути ніжним, Максе. Ніжним, – сказав Трент.

Він обережно передав мене Сі Джей, у її прекрасні теплі руки. Я притулився до неї, трохи підвиваючи й скиглячи, – не міг стриматися, такий був радий бачити мою дівчинку.

– Гаразд, легше, Максе. Зрозумів? Легше, – сказав Трент.

– Усе гаразд. Скучив за мною, так, Максе? Так, малюче, – казала вона.

Я гадав: звідки в неї такий тонкий деренчливий голос, наче зовсім чужий. З її руки звисав пластиковий повідець, а кімнатою розносився дуже неприємний писк.

– Як почуваєшся сьогодні? – спитав Трент.

– Досі болить горло від трубки, але мені вже трохи краще. Усе ще нудить, – сказала Сі Джей.

Я хотів обнюхати її з голови до ніг, щоб дослідити всі незнайомі, нові запахи, що пристали