Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

до стіни. Жінка позадкувала, поки не сперлася об стіну спиною. Узявши простягнутий кубок, Золотницький наповнив його вином, ступив до Іванни, простяг їй.

— Ось це постав собі на голову! І стій сумирно, холопко!

Гості вже геть ошаліли. Служниця, тремтячи, впокорилася.

— Я чув, що ці холопи перестали боятися своїх панів, — заговорив Золотницький. — Довбуш не несе заслуженої кари. Ось хлопи й вірять — він прийде і захистить їх! Зараз ми це перевіримо! Ти боїшся, жінко?

— Боюся, — призналася Іванна, по обличчю стікали сльози.

— Брешеш! Як утримаєш кубок у себе на голові, не проливши — значить, не боїшся. Чула? А ж не втримаєш — значить, боїшся! Значить, Довбуша нема! Він не прийде більше вас захищати! І раз мені нема чого боятися, я, як твій хазяїн, подарую тебе моїм гостям! Як вам така забава, панове? Чула, ти? Якщо кубок упаде з твоєї дурної голови — я віддам тебе ось цим панам!

Шляхтичі зустріли це оплесками. Вони не бачили обличчя Золотницького. Зате його бачила налякана Іванна. Й саме лице, й особливо — новий божевільний вираз. Таким пана Богуслава ще ніхто ніколи не бачив.

— Це ще не все! — вигукнув він. — Якщо утримаєш кубок — я тебе відпущу з покоїв сьогодні ж! Відпущу на всі боки, Іванно! Бо я справедливий! Хіба не так? Чого мовчиш?

Іванна плакала й кивала. Золотницький наблизився до жертви впритул, підняв її голову за підборіддя, притиснув потилицю до стіни. Потім зняв з жінки хустку, обережно примостив на голові лиховісний кубок. Відійшов, ніби милуючись на творіння своїх рук. Покірну Іванну він роздивлявся так, як роздивляється свою роботу скульптор. Жінка намагалася не рухатися, вона завмерла — від того, що відбувається в цій залі, залежить її життя. Завмерли і шляхтичі, захоплені грою.

Ураз двері до зали тихенько прочинилися. Хтось зазирнув тихцем у шпарину.

Золотницький же відступив на кілька кроків. Він, здається, вже навіть охолов до своєї затії. Та вирішив попри все довести забаву до кінця. Дійшовши до середини зали, він раптом рвучко повернувся, рука сягнула за пасок. Мить — і в руці з’явився пістоль. Палець Золотницького звів гачок, дуло хижо глянуло на перелякану жінку.

У цей момент двері рвучко відчинилися.

До зали з криком «мамо!» увірвався десятирічний хлопчик — син Іванни, котрого розбудили крики. Напруга в той момент досягла свого апогею, і першим не витримав її Золотницький. Від різкого руху поруч із собою та голосного крику він зробив різкий рух, повертаючи дуло пістолета в той бік, звідки кричать, і машинально натиснув на собачку.

Одного пострілу виявилося досить, аби хлопчик, зойкнувши від болю, поточився і впав. Довкола голови дитини розпливлася пляма крові.

З гуркотом упав кубок з голови І ванни — нещасна жінка з криком пораненої птахи кинулася до вбитого сина. І аж тепер запала тиша, яку порушував лише жіночий стогін.

А в дверях вже з’явилася покоївка пані Малгожати…

За кілька днів після того, як Іванну з мертвим сином пані відпустила додому в село, жінка повернулася назад до маєтку Золотницьких. Власне, таким був панський наказ: поховати дитину й вертатися назад, до служби. На стук браму відчинив вартовий зі смолоскипом у руці. Роздивившись, хто прийшов, він опустив смолоскип, буркнув:

— Ти де тягалася, курво? Тебе вже кілька день шукають!

— Чого мене шукати? — безбарвно відповіла вбрана в чорне жінка. — До суду ходила.

— Хоч я теж жива людина і жаль мені тебе, Іванко — але ти таки дурна! — сплюнув вартовий спересердя. — Хто з паном Золотницьким судитися буде? Він сам справді нічого не пам’ятає, впився до безтямного стану. А гості його мовчатимуть.

— Знайшла я суддю. Розглянув моє діло, — мовила Іванна.

— Та де! І що за один?

Замість відповіді Іванна відступила вбік. Із темряви, спираючись на топірець, виступив Олекса Довбуш.

— Я тут, — і, не давши сказати вартовому більше ні слова, звелів коротко: — Гайда, хлопці, крутіть його.

Вартовий навіть крикнути не встиг — опришки налетіли миттю з усіх боків, скрутили вартового, зв’язали та заткнули йому рота — для цього Іванна зняла свою чорну хустку і простягнула її одному з месників.

— Баюраче, ти тут бував. Пам’ятаєш, де які кімнати в палаці?

— Не забув, Олексо, — тихо мовив Василь Баюрак.

— Павле, Орфинюк, став хлопців під вікнами! Василю — і ти, Дринчук: зі мною підете! Іванко, ходи теж, глянеш у ті поганські очі останній раз. Михайле — брама!

Колишній пастух, тепер — «чорний хлопець» Михайло швидко зачинив браму. Опришки розбіглися виконувати наказ ватажка. Дринчук, перехопивши топірець так, аби зручніше було бити, посунув до покоїв. Довбуш рушив за ним, та Баюрак затримав його:

— Чекай, Олексо! Заверни Дринчука! Най тут си лишить!

— Що є, Василю? — здивувався Довбуш.

— Хіба сам не видиш? Він давно крови хоче!

— А я сюди не за панським добром прийшов! — почулося у відповідь. — Говорив уже і ще скажу: хто відси хоч шеляга ламаного візьме — тим скарбом подавиться! Цією рукою до рота запхаю!

Для наочності Довбуш показав праву руку, стиснуту в кулак.

— Кров од крови різниться! — вперто стояв на своєму Баюрак. — Скарати ката Золотницького — то одне. Тільки ж на цьому навряд чи хлопці зупиняться! Знаєш, Олексо, як кров п’янить!

Тишу враз порушили крики та кілька пострілів. Довбуш повернувся, рішуче покульгав до покоїв, де вже зник Дринчук. Баюрак поспішив за ватажком. Він далі гостро відчував недобре. За ними, трошки відстаючи, йшла Іванна, простоволоса, волосся розсипане по плечах…

Один удар — прочинилися двері панської спальні. Золотницький був там сам, сидів на ліжку в нічній сорочці, з пістолем у руці. Щойно розчахнулися двері, він стрельнув — та навмання, куля лиш впилася в одвірок. Перезарядити пістоля в Золотницького не стало часу. Він у безсилій люті жбурнув пістоля у куток, кинувся до шаблі, що висіла на стіні над ліжком. Та Іван Дринчук, котрий зайшов перший, рухався швидше. Кинувшись панові навперейми, ударом кулака збив його з ніг, замахнувся топірцем. Ззаду пролунав крик Довбуша:

— Чекай! Стій!

Та Дринчук не слухав ватажка — вдарив Золотницького барткою по голові. Але в останній момент, відчайдушно рятуючи життя, Золотницький ухилився від удару, лезо топірця впилося в підлогу. Вдарити вдруге Дринчук не встиг — наспілий Баюрак перехопив його руку.

— Ти що? Вбивцю дітей жалієш? — скрикнув Дринчук.

— Він дістане своє, Іване! — голосно промовив Довбуш. — Ми за цим сюди прийшли! Тільки не так треба. Іванко, підійди.

Опустив Дринчук топірець, ступив трохи вбік. Відступив і Баюрак, пропускаючи розпатлану Іванну. Вона стала