Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

повертаються додому. Гензель і Гретель знаходять відьмину скарбницю, з якої аж сиплються смарагди, діаманти, опали, рубіни (!) та сапфіри. Коштовності виблискують, мов льодяники, якими ми із Джилліан саме ласуємо. Добра фея змахує чарівною паличкою, і сиплеться злива блискіток — простягни руку й торкнешся.

— Ну, цього року відмучилися, — заявляє Джордж.

Він підхоплюється зі свого місця, перш ніж у театрі запалять світло, і коли ми ще аплодуємо, він уже підкурює цигарку у фойє. Банті метушиться і підскакує в кінці ряду, як рознервований гризун, намагаючись нас прискорити, а ми безнадійно бабраємося із шапками, шарфами, рукавичками і програмками. Навіщо вона так? Навіщо вона здіймає паніку, як при землетрусі, коли всім ясно, що ми все одно ще довго стоятимемо в черзі на вихід? Джилліан, побачивши спорожнілу сцену, раптом починає ридати. Просуваючись рядом і розштовхуючи всіх на своєму шляху, Банті шепоче сусідам солодкаві банальності — «Вона перевтомилася», «Перезбудилася», «Ви ж розумієте, це дитина» — а потай люто сіпає Джилліан за руку й сичить крізь зуби:

— Блін, та вирости ж ти нарешті, Джилліан!

Банті не пощастило: саме це — її останні слова до Джилліан. Це не лише нездійсненний наказ — чого Джилліан не судилося, так це «вирости», — ай прикрий фінальний акцент. Але це — проблема Банті, а не моя. Мої останні слова до Джилліан — «Хочеш останній червоний льодяник чи мені можна взяти?» (це коли я передала їй яскраву, як коштовний камінь, цукерку). За звичайних обставин — фраза доволі нейтральна, але, на щастя, сестра таки взяла останню цукерку (це ж бо Джилліан), тож потім мені можна буде не гризтися виною.

Джордж підскакує перед Королівським театром, намагаючись зупинити таксі (рушаючи в театр, ми виявили, що в нашій машині спустило колесо — черговий збіг у низці випадковостей, що вбили Джилліан). Дощ перетворюється на мокрий кусючий сніг. Патриція стоїть осторонь, у декоративній арочці театру, ніби боїться, що хтось побачить її із родиною (і хто ж її в цьому винитиме?). Ми ловимо дрижаки на тротуарі, Банті чомусь міцно тримає мене за руку. Вона жорстоко помиляється, не ту дитину тримає. Джилліан намагається триматися вишукано (це видно по тому, як вона вимахує білою хутряною муфтою). Вона щойно зауважила по той бік дороги своїх шкільних друзів — вона щойно закінчила перший семестр у школі імені королеви Анни. Вони волають і махають одне одному, як ідіоти.

Я не бачу того, що стається потім, бо відволікаюся на Банті: мати панікує, що ніяке таксі ми не зловимо. Припускаю, Джилліан вискочила між припаркованих машин, не подивившись на дорогу, бо раптом лунає звук удару, і блідо-блакитний пікап «Гіллман Гаскі» обережно відкидає її просто під колеса таксі, яке нарешті підкликав Джордж.

Я намагаюся вирватися з рук Банті, але її охопило щось штибу трупного заціпеніння, коли вона побачила, як Джилліан злетіла у повітря. Навколо юрмляться і шумлять люди, а коли вони врешті розступаються, ми бачимо, що Джордж сидить на бордюрі, чомусь закатавши одну штанину так, що з-під неї визирає бежева вовняна шкарпетка. Він блює. А тоді Банті заходиться криком — звук, спершу гучний, тоншає й вищає, доки не переходить у кажанячий писк, відбивається від ліхтарів, горгуль на театрі і блакитних мигалок, що спалахують дедалі ближче.

* * *

Різдвяного ранку я прокидаюся біля Патриції на порожній рівнині батьківського ліжка. Між нами скулилися Тедді та Панда. Дуже дивно розділяти з Патрицією кімнату, а ліжко — і поготів. Мабуть, вона, як і я, побоялася лишитися сама, коли мстивий дух Джилліан іще блукає Над Крамничкою, ревниво обороняючи туалетний столик у формі нирки, адвент-календар та ще тисячу і одну річ, просякнуту її життєвою силою. Об одинадцятій на Святвечір Джордж і Банті подзвонили з лікарні і сказали, що Джилліан померла, а тоді ніби розчинилися в повітрі. Нелл пригнічувала думка, що їй доведеться з цим справлятися.

— Я з цим не справлюся, — нила вона в трубку, але Банті було байдуже.

А я думаю, що вона прекрасно справляється, особливо зі шкарпетками з подарунками.

Цупка, зморшкувата панчоха на шістдесят ден лежить у ногах на батьківському покривалі — у тьмавому світанковому зимовому світлі це видовисько видається майже непристойним. Я певна, що ельфи з Північного полюса до цього непричетні. Я знаю, колготи тут поклав не різдвяний дід, бо його не існує. Джилліан усе мені пояснила минулого року, та ще й розбила мою віру в зубну фею заодно. Отака вона була іконобориця.

Від ліжка тривожно пахне хворобливо-солодкою пудрою Банті й тютюново-рибним Джорджевим духом. Я обережно торсаю Патрицію й кажу:

— Он різдвяна панчоха.

— Точно, — байдуже каже вона, і я розумію, що це сестра, а не Нелл, зіграла роль Санта-Клауса.

Стара добра Патриція. Їй, мабуть, ця роль дається особливо тяжко, адже попри те, що їй, звісно, уже тринадцять, і взагалі, вона — чи не найдоросліша людина в родині, їй гірко від того, що чари пішли з нашого світу. Ніякого тобі різдвяного діда, ніякої зубної феї, ніякої феї-хрещеної — взагалі ніяких фей. Наше дитинство скінчилося, так і не почавшись. Лежачи вчора вночі біля напруженої Патриції, я зрозуміла: вона розпачливо дослухається, чи не долине з даху тупіт непідкутих копит, чи не закалатають дзвоники на санях.

Отже, моя різдвяна шкарпетка у 1959 році містила (у зворотньому порядку, починаючи з носка): монету-шестипенсовик, волоський горіх, помаранч, карткову гру «Щаслива родина», шоколадний батончик із м’ятною помадкою і дешеву рожевувату лялечку у в’язаній жилетці і трусиках. Бувало і краще.

Ми розлягаємося на батьківських подушках, ділимо між собою батончик і доволі понуро беремося грати у «Щасливу родину». Ми цілком усвідомлюємо іронію: родина у пекаря містера Батона чи містера Пікші, що торгує рибою, значно повніша, ніж у містера Леннокса — власника зоомагазину.

Потім ми піднімаємося в кімнату Нелл і цілуємо її в суху щоку. Від її простирадел долинає запах сечі. У велетенському світло-рожевому халаті вона виглядає малесенькою. На ручках, що стирчать із рукавів, проступають багряні вени. Вона налякано піднімає на нас слізливі очі.

— Щасливого Різдва, бабусю.

— Щасливого Різдва, Патриціє.

— Щасливого Різдва, бабусю.

— Щасливого Різдва, Рубі.

— Щасливого Різдва всім! — видзвонюють домом, як скляні кульки, наші привиди, що тихо колядують і підносять келихи за Різдво.

Ми старанно робимо все як слід. Я запалюю гірлянду на ялинці, Нелл натягає фартух. Патриція відважно пробує вичистити камін і знову розвести багаття, проте вогонь