Містер Фас - Його святість Кафі, Містер Фас

        Майже дійшовши до фонтану у мене сильно закололо в лівому боку. Моє лице скривилось.

        Аліса глянула на мене. Губи Аліси затремтіли.

- Ходімо присядемо. – взяла мене за руку.

        Але не міг я вже іти. Тепер відчуваю мій кінець. Мені стало сумно від того що Алісині очі стануть повні болю. Мені зовсім не було страшно, лише сумно, сумно настільки що хотілось плакати.

        Пройшовши ще пару кроків я впав. Приємне передвечірнє небо гріло мені душу. Наді мною, на колінах нависла Аліса. Її обличчя було бліде як хмари перед моїми очима, очі сповнені страху.

        Це все що побачив поринувши в темряву.

Мені стало так легко що описати не можна! Більше мені не було сумно, легкість, охопила мене.

Став усім будучи собою.

 Мене витягло з голови мого тіла. виглядав  кулею, тепер все бачив. Аліса завмерла на колінах,  очі відчаї. Навколо мого тіла Денсея зібралось багато людей.

« Чому ти перший… чому.» Лунало, думки Аліси

 Вирішив підлетіти до неї. – побачимось по той бік всесвіту люба. – сказав думками.

        Почула це, зрозуміла. На лиці з’явилась усмішка, очі стали мокрими жодна сльоза не покотилась.

 « Дякою що врятував мене.» Пролунало у відповідь.

        Вона не поринула у жахливий смуток тому і почула мої слова. Її їстимуть сумніви… та вона знає що це був Денсей – її чоловік.

        Вище мене висить трохи інша біла куля,  я теж білою кулею але трохи іншою та блакитного відтінку. 

        Тепер відчуваю себе іншим, наче я і є Денсеєм але і не є ним...

Ця річ потягла мене в себе.

Не хочеться пручатись, і навіщо? Там мене чекає мій дім. Дім до якого вертаюсь не один раз. І знову я дома…

        Спершу темрява, за минь  опинився серед галявини, великої галявини. Мене тут чекає мій найкращий друг. Це таке щастя!

        Трава злегка коливається. У небі сяє багато зірок. Величезний блідо помаранчевий місяць захоплює великий шмат неба, ніби день а наче ніч. Великі кільця ще більше осяювали небо. На небі ні хмаринки. Можу бачити себе збоку, і як людина, бачити з усіх ракурсів.  Тільки треба захотіти.

        На невеликому підвищені росте величезне дерево вкрите пишним яскраво зеленим листям.  Не земне дерево.

        Під деревом з’явилась людська образ ні жінки ні чоловіка темно фіолетового відтінка але водночас біла, ні лиця ні одягу. Це він. Мене охопила безмежна радість, затишок який на землі уявити не можна бо тіло просто розірве, перегорить.

Відчував його радість та любов. Він зі мною вже дуже і дуже довго. Це таке щастя!

- Привіт Дені. – Образ став хлопцем одягнутим в білу пишну спідницю із смужкою  золотих паличок, складались наче символи, одягнений білу сорочку, між сорочкою та спідницею золотий пояс. Лице  тонке наче у дівчини але виглядав він хлопцем, юнаком із світло карими очами кучеряве світло русе волосся до шиє підкреслювало його очі та тонке обличчя лівий бік волосся закинутий за вухо а на самому вусі була сережка у вигляді котика. На поясі висить біла маска із такою ж смужкою золотих полочок як на спідниці. Поруч висить якась печатка.

        Він був дуже схожий на юного Кафі та все ж трохи відрізнявся.

        Мені захотілось стати на вигляд як  в юності, і я став.

        Ось чому він називав мене Дені. Захотілось сміятись.

- Так. – підтвердив усміхнувшись. Тут ми всі знаємо все про всіх і кожен розуміє кожного без слів чи з ними.

- Ти прожив чудове життя, правда? – не те щоб запитав Кафі. Саме таке ім’я він вибрав собі, саме так його звуть.

- Так…  - мені стало сумно, він знає чому.

- Це було моє останнє народження, тепер я залишусь тут і допомагатиму своїм групам друзів по життю тут. Буду… доки не стану усім, не стану тим чим був до душі.  Джерело.

        Тепер стояв поруч з ним.

- Знаю та…

- Я завжди буду поруч із тобою в твоїх життях, буду людьми які стануть для тебе тими ким зараз є я. – обійняв. – сьогодні ти закінчив ще одну історію. Давай радіти а не сумувати. – глянув мені у вічі. – добре? – посміхнувся.

- Так. – впевнено відповів.  – хочу побачити нашу першу зустріч… думаю це буде прекрасним закінченням нашого дуету.

- Погоджуюсь. – наче засміявся не сміючись, так щиро й радісно!

        Кафі Взяв мене за руку, за мить цей едем зник. Все розмилось і пропало. Ми перемістились в минуле, нашу першу зустріч.

- Гей, знаєш а ми були не поганою парою. – знову засміявся.

        Перед нами відкрився давній при давній рим, це моє перше життя в цивілізації після племен. Я Чоловік доволі красивий та на диво тихий і сумний для мого доволі м’язистого тіла.

        Ми на площі міста, сонячний день, навколо гомонять люди. Мені стало душно тому вирішив трохи підмитись на міському фонтані.

- І зараз мій вихід. – в очікувані стис кулаки. Тіла немає а це робить,  завжди такий… земний.  На землі небесний.

        Тоді мене звали Лезтон, коли обмив свій тулуб,  на мене таки упала білява дівчина  легко одягнена, одежа з дорогої тканини.

        Лезтон впав у воду, дівчина на нього, вона майже не намочилась. Я лежав в нерозумінні, аж смішно стає хах.

- Не маєш очей? – спокійно сказав Лезтон.

        Архілія, так її звали, дивилась великими круглими очима, не збиралась злазити з мене, Лезтон планував підмитись а не валятись у воді.

- Не чуєш чи що? – продовжив чоловік.

- Ой… вибач… вибачте.

- Куди так бігла? – Архілія відступила і Лезтон зміг сісти на стінку фонтану. – Якби я був якимось божевільним??? – трохи підвищив голос, дівчина ні на мить не опустила погляд. Мене вразила її байдужість до цього, Лезтон так ніколи не міг… ні в цьому житті ні в багатьох наступних.

- Та тікала. – зітхнула.

- Від кого? Хтось приставав? – розбурхався чоловік.

- Та де там… - стисла кутик губ. -  хочуть за діда заміж видати.