Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

далекому Петербурзі не забуває про свою батьківщину. Маслов вважає, що любов до України виразно проявляється і в передмові до виданих ним «Простонародних пєсєн нинєшних» (СПб, 1825, передруковані А. Марксом у творах Шідича р. 1901); У цій передмові Гкідич виявляє грунтовне знання української мови та народної поезії в українській мові, він зазначає цілий ряд слів еллінського походження, а в українських голосіннях Гнідим вбачає той самий рід поезії, що й у грецьких мирологах (надгробних піснях). Грецький «Спів ластівки» нагадує йому українські веснянки, а історичні пісні сучасних йому греків — нагадують деякі з тих псалмів, що їх співають на Україні сліпці-кобзарі. До цього Маслов додає, що серед рукописів книгозбірні П. Є. Щеглова 1912 року йому доводилось бачити й власноручний рукопис М. І. Гнідича — п’єсу в українській мові (В. І. Маслов. Литературная деятельность К. Рилєєва. Дополнение и поправки. Университетские Известия, Киев, 1916, кн. 2, с. 51-52).

Серед виданих 1884 року Тіхановим матеріалів з архіву Гнідича є зворутіїливий лист сестри М. Гнідича, Марії Карицької, написаний українською мовою, що для тієї доби (початок XIX ст.) є досить рідким явищем: «Братику мій любесенький...»

Цікава нотатка Вільгельма Кюхельбекера, товариша Рилєєва по грудневому повстанню 1825 року. Він, перебуваючи в Свеаборгській фортеці 1834 року, з нагоди смерти Гнідича зазначив у своєму щоденнику, що він колись дуже дружив з Гнідичем, а потім розійшовся і з жалем закінчує: «Він помер, не помирившись зі мною». («Русская старина», Спб 1888). У своїй історичній козацькій драмі «Прокопій Ляпунов» Кюхельбекер виявив велику обізнаність із запорозькими звичаями, хоч у цій драмі властиво виступає донське козацтво (Трубецький, Заруцький). Обізнаності із запорозьким побутом та звичаями Кюхельбекер також міг завдячувати розмовам з Гнідичем.

Варто спинитися над призабутими постатями В. Капніста й М. Гнідича. Це не були предтечі Гоголя по побуті в Петербурзі та по кар’єрі в російській літературі, які за свідченням Віґеля ставилися вороже до москалів. Слід припускати, що й М. Гоголь почував себе у Північній Пальмірі, як у ворожім світі.

Московські скарги та обурення на Гоголя занотовує один цікавий, цілковито забутий французький твір, де у формі розмови подана «світська літературна суперечка між Гоголефілами та Гоголефобами в московськім товаристві.»

«Про мене, каже грубий Ніколяс, я завжди ненавидів Гоголя. По-перше — це українець! Він глузує собі з нашої Росії, він її збещує перед обличчям усіх. Це нікчема! От, що я завжди казав!»

На це гоголефіл відповідає, що навпаки — Гоголь найбільший національний письменник, якого мають москалі, а грубий Ніколяс уїдливо зазначує, що саме через це він «представив нас як націю шахраїв» (Un Missionaire republican en Russie, Paris, 1852, Amyot t. III. p. 99).

Перед кількома місяцями нарешті було відкрито прізвище автора цього твору: це Жан Жерфаніон Pop, народжений у 1811 році.

Досі зовсім забутий цей автор Жан Жерфаніон Pop був тривалий до 1850 року учителем французької мови у Москві, де напевно частіше перебував у товаристві поклонників Гоголя, братів Аксакових, до речі, близьких до нього своїм віком. Pop у своїй книзі згадує рівнож романіста початку XIX століття Наріжного та Квітку. Суперечкам з приводу оцінки творчости Гоголя в московському товаристві Pop дає чимало місця у своїй книзі.

Відомий колись поет української школи Богдан Залеський писав дня 19 лютого 1859 року до Францішка Духенського:

«Перед 25 роками гостював у Парижі славний на Московщині поет Гоголь. Перебував він тут із св. пам. Міцкевичем та зі мною співукраїнцем у тісній дружбі. У цій дружбі не витримав, на жаль, але тоді ми часто сходилися вечорами на літературно-політичні розмови. Очевидно, говорили ми найчастіше про москалів, осоружних і нам, і йому. Справа їхньої фінськости була на столі. Гоголь підтримував її з цілою своєю українською пристрастю. Він мав у себе під рукою значні збірки сільських пісень у розмаїтих слов’янських говірках. Отож, із приводу фінських москалів він склав та читав нам прекрасне писемце. У нім він доказував, через порівняння та зіставлення поруч себе пісень чеських, сербських, українських і т. і. з московськими, вражаючі очі різниці духа, звичаїв та моральности москалів та інших слов’ян. Про кожне людське чуття була окрема пісенька: тут наша слов’янська — солодка, лагідна, а тут же поруч московська, понура, дика, не рідко канібальська. Що це писемце сердешно вдоволило Міцкевича та мене, можеш собі, шановний земляче, легко уявити. По багатьох роках у Римі я хотів одержати від Гоголя ці порівняння, але Гоголь вже було перекинувся на оборонця царя та православія, а тому я дав йому спокій. Що ж одначе сталося з тим писемцем? Хіба в посмертній збірці творів Гоголя не знайдеться щось подібне? Це знаменито прислужилося б для підтримки твоїх висновків. У кожному випадку знайдеться чи ні у творах Гоголя подібна паралель — її не тяжко й тепер скласти, але не віджалувана шкода тих багатьох та характерних анекдотів про москалів, що їх лише єдиний Гоголь міг знати й сам оповісти з особистим та особливим дотепом (Львів, 1901, с. 467).

Так само в значно пізнішім листі до того самого Духенського Богдан Залєський дня 11 грудня 1879 року знову писав про Гоголя:

«З Гоголем я запізнався в Парижі навесні 1833 чи 1834 року (в дійсності це було в 1837 році). Я мешкав тоді в Севрі. Приїхав (Гоголь) як до українця й застав мене (далі бракує кількох слів, папір подертий, — примітка Дениса Залеського, сина Богданового). Я пережив кілька тижнів у добрій гармонії з козаком задніпровським. По літах стрінувся я з ним у Римі ще раз, але вже його було перехопив Василь Жуковський. У прощі моїй до Єрисалиму я, на жаль, з ним розминувся десь на Ливані. Взагалі про Гоголя я знаю багато подробиць від сестринця його Ґалаґана та від професора Поґодіна. Подробиці ці цікаві, але не будуючі і звичайно такі архисмутні, що ліпше не згадувати про них».

Слід спинитися також на досить відомому, але часто неправильно трактованому листі Гоголя до Смірнової, де Гоголь запевняє, ніби він сам не знає, яка в нього душа — українська, чи московська. Ці викручування, мабуть зовсім нещирі, Гоголь був примушений написати у відповідь на листа своєї великої приятельки й прихильниці з петербурзьких двірських кіл Смірнової-Россетт, що до того почувала себе землячкою письменника. Отже Смірнова з повним занепокоєнням сповіщала свого земляка й приятеля дня З листопада 1843 року з Петербургу, що їй довелося бути під час однієї досить загрозливої для Гоголя розмови:

«При Вяземському та Самаринові