Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

верхній сходинці, дивилася на будівлі з червоної цегли, що оточували засніжену квадратну площу перед бібліотекою, і от‑от мала бігти на тролейбус до клініки, коли високий молодий чоловік в окулярах на доволі неприємному, однак розумному обличчі підійшов до мене й запитав:

— Перепрошую, не підкажете, котра година?

Я глянула на годинник:

— П’ять по четвертій.

Тоді чоловік по-іншому перехопив стос книжок, який ніс перед собою, мов обідню тацю, і я побачила кістлявий зап’ясток.

— Чому питаєте, якщо маєте годинник?

Чоловік похмуро глянув на свій годинник. Підніс руку до вуха й потрусив.

— Не працює, — і грайливо всміхнувся. — Куди ви зараз?

Я ледь не відповіла, що повертаюся в психлікарню, але чоловік здався багатонадійним, тож я передумала.

— Додому.

— Може, хочете спершу випити кави?

Я вагалась. У клініку треба було повернутися до вечері, і я не хотіла запізнюватися, коли була вже за крок до остаточної виписки.

— Одну малесеньку чашечку?

Я вирішила потренувати свою нову нормальну особистість на цьому чоловіку, який, поки я вагалася, назвався Ірвіном і розповів, що має добре оплачуване місце викладача математики, тож я відповіла: «Згода!» — і підладилася під Ірвінову ходу, і поруч із ним покрокувала вниз по сходах, закутих у крижаний панцир.

Спокусити Ірвіна я надумала вже після того, як побачила його кабінет.

Ірвін жив у темній підвальній квартирі на одній із занедбаних вулиць Кембриджа й привіз мене туди — на пиво, як він сказав, — після трьох чашок гіркої кави в студентській кав’ярні. Ми сиділи в його кабінеті на м’яких оббитих шкірою стільцях в оточенні стелажів із незрозумілими запилюженими книжками, де з кожної сторінки на мене дивилися, наче вірші, стовпчики довжезних формул.

Коли я пила перший кухоль пива — ніколи доти мені не випадало пити холодне пиво посеред зими, але я взяла склянку, щоб мати в руці щось тверде, — задзеленчав дзвінок.

Ірвін ніби трохи зніяковів.

— Гадаю, це одна леді.

Він мав дивну старосвітську звичку називати жінок «леді».

— Гаразд, запросіть її, — відповіла я з широким жестом руки.

Ірвін похитав головою:

— Ви її засмутите.

Я сховала усмішку в холодному пивному бурштині.

Дзвінок безапеляційно задзеленчав удруге. Ірвін зітхнув і пішов до дверей. Щойно він зник із поля зору, я прослизнула у вбиральню, звідки під прикриттям алюмінієво-сірих жалюзі спостерігала, як Ірвінове обличчя визирнуло зі шпарини дверей, мов голова морського чорта.

Повнотіла й повногруда слов’янська жінка у вільному светрі з натуральної вовни, фіолетових штанах, чорних оздоблених каракулем ботиках на підборах і каракулевій шапці випускала білі хмари слів у морозяне повітря. Коридорним протягом до мене доносило голос Ірвіна:

— Ольго, пробачте… Ольго, я зайнятий… Ні, Ольго, навряд чи… — і весь час великий червоний рот леді ворушився, і слова, перекладені мовою білої пари, пливли крізь гілля голого бузкового куща, який ріс біля ґанку.

Тоді я нарешті почула:

— Можливо, Ольго… На все добре, Ольго.

Я оцінила неосяжну, мов степ, вовняну площину над випнутими грудьми, коли леді за кілька дюймів від мого носа розверталася на скрипучих сходах. Її яскраві губи стиснулися в по-сибірському лютій гримасі.

— У вас тут у Кембриджі, певно, натовпи шанувальниць, — весело зауважила я, проколюючи шпажкою слимака, коли ми вечеряли в одному з кембриджських ресторанів французької кухні.

— Схоже, — визнав Ірвін, скромно всміхаючись, — я добре ладнаю з леді.

Я взяла з тарілки виїдену черепашку й випила трав’янисто-зелений соус. Не уявляла, чи так заведено, але по кількох місяцях одноманітного здорового харчування в клініці я була спрагла до вершкового масла.

Доктору Нолан я подзвонила з автомата в ресторані й попросила дозволу лишитися на ніч у Кембриджі з Джоан. Звісно, я й гадки не мала, чи після вечері Ірвін запросить мене до себе додому ще раз, але вирішила, що, коли він розпрощався з тією слов’янською леді — дружиною іншого викладача, то можна на щось розраховувати.

Я закинула голову й одним хилом випила келих «НюїСен-Жоржа».

— А ви любителька вина, — зауважив Ірвін.

— Тільки «Нюї-Сен-Жоржа». Уявляю собі того святого… зі змієм…

Ірвін торкнувся моєї руки.

Я вважала, що перший чоловік, із яким я спатиму, має бути розумним, щоб я його поважала. Ірвін у свої двадцять шість був штатним викладачем університету й мав бліду безволосу шкіру підлітка-вундеркінда. Також мені був потрібен досвідчений чоловік, щоб надолужити мою нестачу досвіду, а кількість Ірвінових «леді» гарантувала виконання цього пункту. Крім того, з міркувань безпеки я хотіла мати діло з тим, кого не знала до і з ким не планувала знатися після, — немов з офіційною особою на кшталт шамана в оповідках про племінні звичаї.

Наприкінці вечора жодного сумніву щодо Ірвіна в мене не лишилося.

Відколи я дізналася про розбещеність Бадді Вілларда, власна цнота висіла на моїй шиї млиновим жорном. Вона так довго була для мене невимовно важливою, що я просто звикла берегти її в усі способи. Я берегла цноту п’ять років, і мене від того вже нудило.

І коли Ірвін узяв мене на руки в себе у квартирі та поніс, розм’яклу й туманувату від вина, в антрацитову темряву спальні, я прошепотіла:

— Ірвіне, я, мабуть, маю в дечому зізнатись. Я незаймана.

Він засміявся й рішуче вклав мене на ліжко.

За кілька хвилин здивований вигук засвідчив, що насправді Ірвін мені не повірив. Як же добре, подумалось мені, що я здогадалася вживати протизаплідних заходів удень, адже того пізнього вечора, після всього випитого вина, я навряд чи змусила б себе виконати таку тонку й важливу процедуру. Я лежала на грубій Ірвіновій ковдрі, гола й зосереджена, і чекала, коли дивовижна зміна якось проявиться.

Але я не відчула нічого, крім гострого й несподівано сильного болю.

— Боляче, — сказала я. — Має бути так боляче?

Ірвін не відповів. А потім сказав:

— Буває боляче.

За якийсь час Ірвін підвівся й пішов у ванну, і я почула шум води. Я не була впевнена, чи він довів бажане до кінця, чи не завадила йому моя цнота в якийсь непередбачуваний спосіб. Хотіла запитати в нього, чи я досі цнотлива, але почулася збентежено. З-поміж ніг сочилася тепла рідина. Я опустила руку й обережно торкнулася.

Коли піднесла руку до світла, що падало з ванної, пальці здалися чорними.

— Ірвіне, — сказала схвильовано, — дай мені рушник.

Ірвін вийшов, нижче пояса замотаний у рушник, і кинув мені інший, менший. Я затисла його між ніг і майже одразу прибрала, щоб глянути. Рушник був напівчорним від крові.

— Я стікаю кров’ю! — я перелякано скинулася на ліжку.

— Та це часто трапляється, — запевнив Ірвін. — З тобою все буде добре.

Тоді в моїй пам’яті зринули історії про перші шлюбні ночі, скривавлені простирадла й червоні чорнила для дефлорованих наречених. Мені хотілося знати, чи багато витече крові, і я лягла на спину, притиснувши рушник до себе. Я збагнула, що кров і є відповіддю на моє питання. Я вже ніяк не могла бути незайманою. Я всміхнулася до темряви. Я почувалася частиною великої традиції.

Приклавши ще білу частину рушника до рани, я вирішила, що, коли кровотеча зупиниться, можна буде сісти на нічний тролейбус до клініки. Я хотіла поміркувати про свій новий стан у цілковитому спокої. Але рушник був геть чорний і аж сочився кров’ю.

— Певно,