Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— От же ж, — зітхнув Боб.

— Сама ідея цікава, але наразі перед нами стоять інші задачі: відновлення Тео, його безпека й навчання. Решта — потім.

Вони завернули за ріг і зайшли до першої ж арки, пірнувши до внутрішнього двору між трьома будинками. Лялечка підвела їх до скляних дверей, тюль за якими смикнулася, відхилилася і з-за неї до них усміхнулася літня жінка негроїдної раси в інвалідному візку з пишною сивою шевелюрою — Роза. Її проникливі очі одразу ж зупинилися на Тео, а усмішка стала ще ширшою, проте важкості в її погляді він не відчув, навпаки. Від неї ніби віяло теплом.

Лялечка відчинила двері, привіталася.

— Заходьте! Заходьте! Я вас вже давно виглядаю! — тараторила Роза, від'їжджаючи від входу.

Вони зайшли до просторої вітальні, стіни якої були обвішані фото в сріблястих рамках. Лялечка познайомила Розу з Тео, після чого одразу ж запитала, чи все готово.

— Готово. Хай приміряє, — жінка махнула на диван, на якому був розкладений одяг, і Тео, глянувши, одразу ж зрозумів, що це куртка і штани з «вуалі», які можна одягати поверх звичайного одягу як дощовик.

— Тепер ходитимеш містом вільно, а не ховаючись під хусточкою, — засміявся Боб.

— Дякую, — промовив Тео, провівши рукою по поверхні свого нового костюма.

— Лишалися обрізки, я зробила тобі з них шарф, але оскільки довжина його була невелика, то я зшила краї і вийшов снуд. Гадаю, так тобі буде зручніше його носити.

Тео одягнув снуд, двічі обвівши його довкола шиї.

— Лялечко, ти його бачиш? — поцікавився Боб.

— Ноги й голову, — відповіла та.

Боб накинув снуд Тео на голову.

— А тепер?

— Тільки ноги.

— З ногами доведеться ще щось вигадати, — гмикнув Боб.

— Щось придумаю, — кивнула Роза.

Тео скинув з голови снуд і обвів всіх присутніх вдячним поглядом.

— Навіть не знаю, як вам всім дякувати...

— Носи собі і нам усім на радість, — усміхнулася Роза. — Може, чаю?

— З радістю, — поспішив відповісти за всіх Боб і, взявши за спинку крісло, штовхнув його у бік кухні.

— Чия це була ідея? — запитав Тео в Лялечки.

— Яка різниця? Головне, що цей костюм робить тебе невидимим для «гострого зору».

— Це ж ти придумала?

— Можливо.

— Дякую.

— Зараз я маю піти й зайнятися шоломом, а тобі краще лишитися тут. На задньому дворі в Рози є дерев’яний паркан, у який можна буде після чаювання покидати ножі. Теорію ти вже знаєш — лишилася практика.

— Добре.

Попрощавшись із господинею і попросивши її наглянути за «хлопчиками», Лялечка пішла.

До чаю Роза подала вже знайомі Тео цукерки від Ради Корпорацій. Не дуже важко було здогадатися, звідки вони в старенької.

Після чаювання вони пішли на задній двір, над яким був натягнутий тент, і Боб повів Тео «шляхом болю і приниження». Перші кидки дійсно довелося робити за кілька кроків від паркану, і то, не завжди ніж застрягав у дошці, бувало, що падав, тоді, кинувши всі п’ять ножів, Тео йшов їх збирати і щоразу Боб бурчав:

— Спочатку виймаєш ножі з дошки, і тільки потім підіймаєш із землі, бо, якщо ніж у дошці тримається погано, впаде тобі на голову. А з твоїм кидком триматися добре він там не може.

Тео сопів, мовчки збирав ножі, повертався на позицію і знову кидав, і так багато разів. Лише коли всі п’ять ножів встромилися близько один до одного і їхні леза стояли майже паралельно землі, Боб дозволив йому відступити на крок. Згодом збільшення дистанції вже не впливало на влучність: всі ножі встромлялися в дошку у відносній близькості.

— Схоже, ти зрозумів принцип, — усміхнувся Боб.

— В дитинстві у мене був дартс з електронною мішенню, щоправда, як краще тримати й замахуватися, мені ніхто тоді не пояснював.

— Тож сяка-така практика в тебе була... це добре. Отже, можна починати кидати ножі з розворотом. Ставай спиною до паркану, обертайся і кидай.

— Отак одразу?

— Так. Отак одразу.

— Роберте, ти б ще у стрибку загадав йому кидати ті ножі, — обурилася Роза, яка спостерігала за їхнім тренування, зупинивши візок у дверях.

— Це також буде, але не сьогодні, — вишкірився Боб, на що Роза стисла губи і похитала головою.

Ввечері музика церкви «Семи див» з центру міста до будинку Рози не долинала, що давало змогу повечеряти в тиші. Боб за столом виказав необхідність піти до бару й поговорити з Євою про те, як минув її день.

— Навіщо? — запитав Тео. — Я її не бачив, але вона говорила таким тоном...

— Яким?

— Ну, якщо сьогодні ви не побачитеся, то вона цьому буде дуже рада.

— Отож! Буде рада! Тому треба обов’язково йти! — засміявся Боб.

— А не боїтеся, що вона не витримає і застосує якогось «ловця», наприклад?

— Нехай.

— Але навіщо?

— У гніві жінки часто говорять те, про що зазвичай змовчали б, і я збираю по крихтах її слова, які допомагають скласти повний пазл, розумієш?

— Не дуже, але якщо ви так кажете...

— Розо, я йду, а тобі лишаю Божий дар. Подбай про нього.

— Обов’язково, — усміхнулася вона у відповідь.

Коли Боб пішов, Роза багато розпитувала Тео про його навчання в школі, в університеті, про його батьків, брата. Потім розповіла про своє дитинство, юність, про знайомство з чоловіком, про ательє, яке вони відкрили разом і працювали там на радість собі і людям. Двоє її синів обрали військову справу, воювали. Один загинув, інший поїхав за Хребет, іноді отримує від нього короткі повідомлення, коли супутник пролітає над ними раз на два дні. Донька також поїхала, і з нею також зв’язок лише через короткі повідомлення. Сумує, адже діти й онуки там, а вона тут, проте не хоче обтяжувати їх, та й прах чоловіка чекає на неї...

У Рози Тео пробув три дні. Боб навідував його щодня, і на задньому дворі вони кидали ножі, доки не перетворили паркан на дерев’яну сітку. На четвертий день Тео повернувся до Аяна, оскільки Єва мала оглядати північний район міста. А на п’ятий день поліція північної Брами поїхала разом зі своїми кіборгами й дроїдами, і Лялечка потягла його до себе на очисні відразу ж після сніданку.