Стейсі Браун - Невипадково, Стейсі Браун

Наступного ранку по дорозі на роботу я отримала телефонний дзвінок. Номер був невідомий. Я підняла слухавку:

- Алло.

- Доброго ранку, місс Сміт, - від знайомого голосу я напружилась й випрямилась, - це Крістофер Лейер. Сподіваюсь я не занадто рано вас турбую?

- Ні, звичайно, рада вас чути, - за уявною ввічливістю я приховувала стурбованість.

- Ви ще зацікавлені в тому, щоб взяти в мене інтерв’ю? – слухаю його і хочеться відповісти «Ні», але не хочу підставляти подругу, тому награно промовляю:

- Звичайно. Я тільки й чекала вашого дзвінка.

- Добре, - сухо відповідає, - ви не проти зустрітись завтра пообіді в моєму маєтку?

Дуже не хотілось знову повертатись в його будинок. Але оскільки я була не в тому становищі щоб диктувати свої умови, то відповіла:

- Не проти.

- Куди прислати за вами машину?

- Не варто турбуватися, я приїду на своїй, - принаймні хоч один козир в рукаві я вирішила притримати для того, щоб безперешкодно покинути той будинок коли захочу.

- Як забажаєте. Чекатиму вас.

- Дякую за запрошення. – лукавлю, - На все добре.

Відкладаю телефон осторонь й тривожність не покидає мене навіть після завершення розмови. Але чим більше я думаю про цю зустріч, тим рішучіше я налаштовую себе поговорити про свою сім’ю. Здогадки й припущення мучать мене. І якщо є шанс дізнатись хоч щось про своє минуле, я маю скористатись ним зараз щоб потім не жалкувати про втрачену можливість.

Друзі! Щоб не пропускати нові публікації, підписуйтесь на сторінку автора.