Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

— Знаєш, я знаю, що можна з цим зробити, — раптово повідомляє він.

— Наприклад? — недовірливо піднімаю на нього погляд.

  Як він може вирішити те, що я не здатна вирішити такий довгий час?

— Дізнаєшся, — підморгує і хитро усміхається. 

— Знову таємниці? Просто супер, — кажу з беземоційним виразом обличчя.

— Не переживай, — усміхається. — Цю я розкрию для тебе зовсім скоро.

— І на цьому дякую, — закочую очі, даючи Барінову зрозуміти, що всі ці таємниці зовсім не до мене. — Яке найбільше досягнення твого життя?

— Здасться, що я досить одностороння людина, але це теж пов'язано з баскетболом, — Рома розповідає довгу історію про один дуже серйозний турнір, у якому здобув перемогу.

  У моїй голові його особистість вибудовується все більш чітко. Він людина, яка домагається поставлених цілей.

— У дитинстві я врятувала одну дівчинку від скаженого собаки, — заявляю я, бо досі пишаюся своєю тогочасною сміливістю.

— Це як?

— Дівчинка кинула в бродячого собаку палицею, і коли та кинулася у відповідь, я прикрила собою, — згадую події того вечора.

  Не згадую про те, що тією дівчинкою була Свєтка. З дитинства вона не любила собак, бо якось її вкусив домашній улюбленець. Мабуть, у цьому причина її поведінки та подібної агресії.

— І що було далі? — на обличчі Рома відбивається... Переживання?

  Посміхаюся власним думкам. Ніби я не історію з минулого розповідаю, а просто зараз перебуваю у крайній небезпеці.

— Собака вкусив мене за руку і в підколінну чашечку. Дівчинка одразу втекла додому, а я зателефонувала батькам і розповіла, що сталося. Потім довелося робити купу уколів від сказу. Рани були не глибокі й загоїлися досить швидко. За кілька днів цього собаку відловили і тоді ми дізналися, що він був хворий на сказ. На щастя, батьки не спустили спочатку мої укуси на самоплив і відразу повезли в лікарню.

— Я радий, що ти ціла і здорова, — серйозно промовляє Рома.

  І справді відчуття, ніби переживає через історію, що сталася так багато років тому.

— З огидними дівчатками, звісно, гуляєш, — коментує навздогін.

  "Точно з такими самими, з якими ти будуєш стосунки" — звучить у думках, але я лише знизую плечима на його заяву

— Що в дружбі для тебе найцінніше?

— Бути собою, — впевнено відповідає Рома. — Для мене це найцінніше в будь-яких взаєминах. Ні на секунду не вдавати з себе того, ким не є — чи це не найкласніше, що може бути? Здається, це найголовніший показник, що поруч із тобою справді перебуває "та сама" людина, з якою не страшні жодні випробування.

  Виникає бажання запитати в нього, чи був він самим собою, коли зустрічався зі Світланою, але ставлю зовсім інше запитання.

— А зі мною ти можеш бути самим собою? — аж прикушую язик. 

  Раптом ще зрозуміє неправильно.

— Природно, — ствердно хитає головою. — Як інакше? Тоді б наш проєкт був від початку провальним. Хіба сенс не полягає в тому, що ніхто не буде брехати і прикидатися?

— Так, звісно, — одразу ж погоджуюся я. — Але не зовсім це маю на увазі. Коли наше спілкування не стосується проєкту, то...— ніяк не можу правильно сформулювати думку.

— З тобою я завжди я, Ілоно, — мені не доводиться продовжувати, бо він сам розуміє і дає свою відповідь. — Не тільки зараз. Завжди.

  Від його слів серце відгукується в грудях і починає прискорено битися. 

  Значить, у його голові теж ще живі спогади про те, що раніше ми були близькі? Дивно. Я була впевнена, що Барінов взагалі не пам'ятає нічого про ті часи. Ніби тоді до нього прийшли люди в чорному і навмисне стерли всі спогади, пов'язані зі мною, як тоді пояснити, що...

  Перериваю потік власних думок.

  Спокійно, Ілоно! Ти не повинна ламати собі голову тими запитаннями, на які так і не дізнаєшся відповіді.

— Про що задумалася? — запитує Рома. — Я чекаю відповіді.

— Ах, так, точно, — схаменувшись, ігнорую його перше запитання. — Для мене в дружбі цінне... Віддача. Мені необхідно завжди відчувати, що людина потребує мене не менше, ніж я її. Маю знати, що в разі потреби оберуть мене, а не когось іншого.

  На цьому я навіть перериваю свій монолог. Усвідомлюю, що Свєтка — та, яку я вважаю своєю єдиною подругою, вже одного разу порушила те, що я вважаю найціннішим у дружбі. Причому, порушила саме через людину, що просто зараз сидить навпроти мене.

  Цікаво, чому тоді я вирішила пробачити її? Бо бачила, наскільки їхні стосунки її зламали? Можливо. Уперше серйозно замислилася над цим.

  Усе-таки корисний психологічний тест.