Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

це все–таки "певекс"[42], до біса дорогий. Він усміхнувся собі. Він згадав історію свого друга, який отримав паспорт і поїхав до Англії. Буйство фарб, купи товарів, кілька розслаблених, повільних і блаженних покупців. Так, це він бачив навколо себе.

Розгублено заглянув в один із магазинів. Боже, жіноча косметика, він міг бути спостережливішим і подивитись на вітрину.

– Добрий ранок…

Побачивши продавщицю, він розвернувся і помчав на інший бік переходу. Пекло! Ювелірний магазин.

– Доброго дня…

О ні! Знову поворот назад і на іншу сторону. Що вони всі? "Доброго дня" і "доброго дня". А та продавщиця точно прийняла його за збоченця. Вона так загадково посміхалася. Що б робив чоловік у магазині жіночих прикрас? Вона точно вважала його збоченцем. Можливо, злодієм.

Марчін кинувся в наступний магазин. За кілька кроків він заспокоївся. На щастя, асортимент тут був безпечний: шкіряні сумки та валізи. І жіночі, і чоловічі, тому не переживайте.

– Привіт і ласкаво просимо. – привітно всміхнулася йому навіть дуже сучасно одягнена дівчина. – Я можу допомогти?

Повертатися не було сенсу. Якого біса вона хоче від нього?

– Я слухаю? – обережно сказав він.

– Мені показати вам щось конкретне чи ви просто хочете подивитися?

"О, це продавчиня", – з полегшенням подумав Барський. Він помітив, що продавщиці чомусь були не в діловому одязі. Мабуть, .

– Просто подивитися», – сказав він, навіть не підозрюючи, яку велику помилку він щойно зробив.

– Це чудово, – відразу засяяла продавщиця. – У нас просто чудова акція на дорожні сумки. – ледве не схопивши Марчіна за руку, повела до тієї частини магазину, звідки було найважче вибратися. Вона базікала без упину.

– Ви виглядаєте успішною людиною, яка постійно подорожує. А в аеропортах, знаєте, перевірка за перевіркою. Але в мене є ідеальне рішення для вас. Будь ласка, погляньте на цю сумку. Чиста шкіра, без металу. Він не подасть звукового сигналу на воротах металошукачів, якщо вони порожні, і не створить додаткових тіней на рентгенівському знімку.

Барський відчув, що почав пітніти, незважаючи на прохолод у крамниці. Як перервати продавчиню і піти? Він спробував трохи посунутися ліворуч, але та, звісно ж, ​​це одразу помітила.

– О, ви дивитеся на цю валізу?

Вона висмикнула з великої купи якийсь шкіряний автомобіль на колесах, з ручками управління, і прикріпленим збоку чимось, схожим на парашут.

– Це дуже дорого, але... Травень – місяць вигідних знижок.

На щастя, рішучий клієнт на мить відкликав дівчину. Барський з червоним обличчям нишком вийшов із магазину, намагаючись, щоб його не побачили. Він зупинився лише посеред великого скляного патіо. Марчін нервово розчісував волосся, уважно оглядаючись. Ні акваріума, ні таблички з написом "САМ" не було видно. Зовсім поруч був кіоск "Інформація", але посмішка хлопця, який привітно дивився на нього, здалася Барському надто підозрілою, щоб туди підходити. Тому він розвернувся і мало не врізався у величезну сюрреалістичну скульптуру, що стояла посередині. "Сальвадор Далі", – прочитав він на табличці. Оригінал, якщо не брехали. Ну так. Барський зітхнув. Звісно, ​​оригінальні роботи світових художників тут просто в магазинах, а в ПНР їх не було і в найбільших музеях.

Гаразд, мистецтво мистецтвом, але де той клятий акваріум? Адже його мало бути видно звідусіль, а магазин мав бути прямо перед входом. Раптом він постукав себе по лобі. Він не повинен бути таким дурним. Адже інформацію він отримав від жінки. А у жінок взагалі немає орієнтації.

Відступаючи назад, він штовхнув когось спиною.

– Ой, вибачте. – він швидко обернувся.

– Нічого страшного.

Під великим екраном з якимось кольоровим планом стояла дівчина в стильних окулярах.

– Пан часом не знає, у якому кафе тут можна палити?

Дівчина одним рухом руки рухала карту на екрані. Прямо як у "Стар Трекові", – подумав він.

– Уявлення не маю, – чесно сказав він. – Я і сам не можу знайти продуктовий магазин.

– Еееее... – недовірливо глянула на нього дівчина. Вона торкнулася скла перед собою. Відображена клавіатура відразу ж опинилася під її пальцями. Дівчина кінчиками пальців набрала назву магазину, і карта перемістилася в потрібне місце. Команда "показати маршрут", і карта швидко масштабувалася, а від червоної крапки з написом "ви тут" почав з'являтися шлейф червоних крапок.

– Будь ласка. Розумієте...? – Вона обернулася, простягаючи руку. – От, вниз по тих сходах. Кілька кроків прямо вперед, потім ліворуч і ви перед магазином.

Барський ошелешено кивнув. Він не міг відвести голову від футуристичного екрану з "Стар Трека".

– Дістанетесь?

– Так. Так, звичайно. Дуже дякую, пані.

– Дрібниця, – вона посміхнулася й повернулась до карти.

Ескалатор доставив його на поверх нижче, біля пральні та крихітних крамничок, що продають електроніку. Однак більш шокуючим був магазин алкогольних напоїв. А може, шокувало те, що всередині не було ні черги, ні людей, окрім продавця, який сумно дивився на нього.

На щастя, відразу за поворотом він нарешті побачив знак. О ні! І це мало бути "продовольчий магазин самообслуговування"? Так Потоцька сказала? "Один продовольчий магазин"? Гадаю, за цим показником навіть цирк–шапіто можна було б назвати двомісним наметиком.

Марчін знову спостерігав за людьми, щоб побачити, як вони туди потрапляють. Так, з боку. Він узяв маленький кошик, уникаючи монстрів на колесах, для яких, як він помітив, здавалося, потрібен жетон чи монета.

– Нарешті ти тут. – Потоцька відірвалася від вивчення написів на дивному пристрої, що роздає приправи. – Де ти так довго був?

Барський просто проковтнув слину. Маса товарів навколо нього змусила його збентежитись, і він не знав, на що дивитися.

– Вибач, – пробурмотів він. – Перша самостійна прогулянка по Місяцю.

Дівчина підвела на нього очі з легкою посмішкою.

– Добре. Хочеш щось з цих полиць?

– Якби я знав, що на них, можливо, я б хотів.

– Ой, Марчіне, Марчіне. – вона легенько притулилася до чоловіка. – Іноді мені тебе шкода, а іноді...

– Іноді? – підхопив він.

Схоже, що Потоцька насправді не знала, як це висловити. Потім вона зважилася і лукаво глянула на нього.

– А іноді мені здається, що я тобі заздрю, – несподівано сказала вона.

– Чого ти мені заздриш? Я не розумію – Барський уважно подивився на дівчину.

– Ну так. Знаєш, це все навколо мене з самого народження. Все це мені просто належить. Майхржак – твій ровесник, він бачив, як усе змінюється, він пережив певний