Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

кінцем сезону дощів, стирчало багато коренів, омитих стрімкою водою. Деякі були завтовшки з дівочий стан, інші ж повзучими пальцями спускались донизу, закопуючись у жовту глинисту землю під водою. Там вони утворювали такі собі петлі в каламутній воді. Метою гри було випірнути крізь ці петлі – а деякі з них були дуже тісні, – різко виламуючи тіло туди-сюди й наверх. Якщо ти промахнувся мимо петлі в каламутній воді, або піднімався на поверхню, не намагаючись пролізти крізь неї, або взагалі відмовлявся від спроби, ти вибував. Той, хто безпомилково пролазив у найбільшу кількість петель, ставав переможцем.

Це була небезпечна гра. Кореневі петлі утворювались здебільшого на найстрімкіших місцях, де берег найбільш понівечений течією. У порожнинах під корінням гніздилися змії, а якщо берег обвалювався, можна було запросто опинитись у пастці. Під водою нічого не було видно, тож треба було навпомацки знаходити вихід на поверхню. Завжди залишалася ймовірність, що тебе схопить і стисне шалена течія й ти потонеш, але в цьому й полягала краса та привабливість гри.

У мене виходило дуже добре. Ренетт рідко грала з нами – такі розваги часто доводили її до істерики, а от Кассі ніколи не відмовлявся похизуватися. Він був міцніший за мене, але я була тоншою та мала гнучкішу спину. Я була мов вугор, а що більше Кассі величався й позував, то менш гнучким він ставав. Я навіть не згадаю жодного свого програшу.

Єдиний шанс побути з Томасом наодинці я мала тільки тоді, коли Кассі й Ренетт бешкетували в школі. Якщо так траплялось, їх залишали в четвер після занять, вони йшли до кімнати покарань, сідали за парти й відмінювали дієслова або писали вправи. Таке випадало нечасто, але завдавало клопоту всім. Школа все ще була окупована. Учителів не вистачало, і в класах сиділо по п’ятдесят чи шістдесят учнів. Терпець уривався дуже легко, будь-яка дрібниця могла спустити гачок – викрикнуте без дозволу слово, погана оцінка за контрольну, бійка на ігровому майданчику, забута домашня робота. Я молилася, щоб це сталося.

Той день був унікальний. Я пам’ятаю його так само ясно, як і деякі сни, цей спогад більш кольоровий і чіткий, ніж усі інші, немов ідеальна чіткість на фоні напіврозмитих подій того літа.

Протягом одного дня все відбувалось в абсолютній синхронності, і вперше на моїй пам’яті мене огорнуло відчуття спокою, гармонії з собою і світом, тож мені здалося, що, забажавши, я можу змусити цей чудовий день тривати вічно. Мені так і не вдалося відчути це вдруге. Хоч, здається, щось подібне я відчувала, коли народжувала обох донечок, ще раз чи двічі з Ерве, і в ті моменти, коли приготована мною страва виходила довершеною. Але то було справжнє почуття, концентроване, яке неможливо забути.

Напередодні ввечері мати захворіла. Цього разу не через мої маніпуляції. Апельсиновий жмуток став уже ні до чого непридатний: я так часто нагрівала цедру останніми місяцями, що вона запеклась і почорніла, утративши майже весь запах. Ні, то був один з її звичних поганих періодів, і через якийсь час мати прийняла пігулки й пішла до себе, залишивши мене саму. Я встала рано й чкурнула на річку до того, як прокинулися Кассі з Ренетт. То був один із золотавих днів початку жовтня, з повітрям хрустким, міцним і п’янким, мов кальвадос. Навіть на світанку небо було чистим, фіолетово-синім, таким, яке буває тільки в ясну осінню пору. За рік трапляються, може, зо три такі дні. Дістаючи свої засідки, я наспівувала, і мій голос відбивався від імлистих берегів Луари, мов виклик. То був сезон грибів, тому я принесла здобич на ферму, почистила її, взяла собі на сніданок хліба й сиру та вирушила до лісу. У мене завжди добре виходило тихе полювання. Я й тепер досить вправна, а тоді мала нюх, як натренована на трюфелі свиня. Я могла винюхати гриби – сіру лисичку й оранжеву, що пахла абрикосами, білий гриб і рожеву печерицю, і їстівний дощовик, і підберезник, і блакитну сироїжку. Мати завжди наказувала спершу віднести гриби до аптеки, щоб перевірити, чи не поклали ми до кошика чогось отруйного, та я ніколи не помилялася. Я відрізняла м’ясний аромат білого гриба та сухий і землистий запах підберезника. Я відчувала їхні схованки й місця, де вони ростуть. Я була терплячим грибником.

Додому повернулась я в обід, і Ренетт з Кассі вже мали б прийти зі школи, але поки їх не було. Я почистила гриби та занурила їх у маринад з оливкової олії, розмарину й чебрецю. Через двері материної спальні чулося її глибоке медикаментозне дихання.

Пробило дванадцяту тридцять. Вони вже мали б повернутися. Томас зазвичай приходив десь о другій. Я відчула в животі укол радісного збудження. Пішла до нашої спальні й поглянула на себе в дзеркальце Ренетт. Волосся вже трохи відросло, хоч на потилиці ще було коротким, як у хлопця. Я натягла солом’яний капелюх, хоча літня спека вже була позаду, і вирішила, що так маю кращий вигляд.

Перша. Вони запізнювались уже на годину. Я уявила, як вони сидять у кімнаті покарань, як промені сонця проникають усередину крізь високі вікна, як пахне мастикою для підлоги й старими книжками. Кассі сидить похмурий, Ренетт крадькома пошморгує носом. Я усміхнулась. Дістала зі схованки під сестриним матрацом її дорогоцінну губну помаду й мазнула нею по губах. Критично оглянула себе. Потім піднесла її до повік і повторила процедуру. Тепер зовсім інший вигляд. Майже гарненька. Не така, як Ренетт, але сьогодні це не мало значення. Сьогодні Ренетт тут не було.

О пів на другу я вирушила на наше звичне місце зустрічі біля річки. Я виглядала його зі Спостережного Пункту, у глибині душі очікуючи, що він не з’явиться – так пощастити мені не могло, – і вдихаючи соковитий запах хрусткого почервонілого листя з гілок довкола. Ще тиждень – і Спостережний Пункт на цілих шість місяців стане непотрібним, будиночок на дереві буде голим, але поки ще достатньо листя, щоб приховати мене від чужих поглядів.

Я відчула солодке тремтіння, ніби хтось заграв чуттєву мелодію на ксилофоні просто в мене над лоном, а голова сповнилась якогось невимовно легкого відчуття. «Сьогодні можливо все», – несерйозно подумала я. Узагалі будь-що.

Двадцять хвилин по тому я почула з дороги звук мотоцикла та якнайшвидше скотилася з дерева до річки. Легковажне відчуття настільки захопило мене, що я почувалася трохи розгубленою та не дивилась, куди ступаю. Я захлиналась від всеохопного відчуття