Пауло Коельо - Хіппі

досвід може бути прекрасним або жахливим.

Марі засміялася. Голландка поняття не мала про неї та про те, що вона вже зазнала в житті.

— Обіцяй мені, — наполягала та.

— Обіцяю.

Усі готувалися до від’їзду, і відмовка «жіночі проблеми» була наразі найдоречніша. За десять хвилин вони повернуться.

Карла штовхнула двері й відчула задоволення від можливості показати свою кімнату; Марі бачила одяг, розвішаний для просушування, вікно, відчинене, щоб зайшло свіже повітря, і ліжко, тільки одне ліжко з двома подушками, зібгане, ніби по ньому пройшовся буревій — він і справді був, виніс багато нового на поверхню й заховав старе.

Вона взяла наплічник, дістала книжку, розгорнула її на 155-й сторінці та маленькими ножицями, що завжди мала при собі, відрізала квадратик паперу з пів-сантиметра.

Вручила його Марі та сказала пожувати.

— Тільки це?

— Насправді я думала дати тобі лише половину дози, та вирішила, що, певно, це не дасть ніякого ефекту, тож даю нормальну порцію, яку звичайно вживала сама.

Це була неправда. Вона дала їй таки півдози і, залежно від поведінки та реакції організму Марі, дозволила б їй зазнати справжнього досвіду — тільки пізніше.

— Запам’ятай, що я тобі кажу: я звичайно вживала, тому що вже більше року не беру в рот LSD й не знаю, чи знов зроблю це колись. Існують інші, дієвіші способи досягти того самого ефекту, хоча в мене немає достатньо терпіння випробувати їх.

— А які, наприклад? — Марі поклала папір до рота — уже було запізно міняти рішення.

Медитація. Йога. Усепереможне кохання. І тому подібне. Будь-яка річ, що змушує нас думати про світ, ніби ми бачимо його вперше.

— Скільки часу треба, щоб відчути дію?

— Не знаю. Залежить від людини.

Вона згорнула книжку, знов поклала її в наплічник, вони спустилися, і всі разом попрямували до великого базару.

ерт узяла в холі готелю брошуру про базар, заснований у 1455 році султаном, який заволодів Константинополем, відібравши його в папи[51]. В епоху, коли Османська імперія панувала у світі, базар був місцем, куди люди привозили свої товари, і став розростатися настільки, що довелося кілька разів міняти архітектуру даху.

Навіть прочитавши це, вони й близько не сподівалися побачити те, на що натрапили, — тисячі людей, що сновигали переповненими проходами, водограї, ресторани, місця для молитви, кафе, килими — геть усе, що можна було б знайти в найкращих універмагах Франції: витончені золоті коштовності, одяг усіх покроїв та кольорів, розмаїті килими, ремісники, зайняті своєю роботою й байдужі до людського плаву.

Один із продавців спитав, чи їх цікавить антикваріат, — на лобі в кожного було написано, що вони туристи, через манеру озиратися довкола.

— Скільки тут крамниць? — спитав Жак у продавця.

— Три тисячі. Дві мечеті. Кілька водограїв і безліч місць, де можна покуштувати найкраще з турецької кухні. Крім того, у мене є кілька ікон, яких ви не побачите більш ніде.

Жак подякував, сказав, що невдовзі повернеться — торговець знав, що це неправда, і ще трохи повмовляв, та, зрозумівши марність цього, побажав усім гарного дня.

— А ви знали, що тут був Марк Твен? — спитала Мерт, уже спітніла й трохи налякана тим, що бачить.

А якби сталася пожежа, як дістатися виходу? А де маленькі двері, через які вони зайшли? А як утримати всю групу вкупі, коли кожен хотів піти до іншого місця?

— І що ж сказав Марк Твен?

— Сказав, що неможливо описати побачене, але що враження було набагато сильніше й яскравіше, ніж від міста. Він говорив про кольори, про безмежне розмаїття відтінків, килимів, балакучих людей, про нібито хаос, у якому, проте, усе, здавалося, підкорялося якомусь порядку, котрий він не був здатний пояснити. «Якби я захотів купити черевики, — писав він, — не було б потреби ходити по крамницях на вулиці, порівнюючи ціни й моделі, — треба просто знайти ряд, де розмістилися виробники взуття, вишикувані один за одним, без жодних суперечок чи роздратування — усе залежить від уміння краще продати»[52].

Вона не розказала, що базар зазнав уже чотирьох пожеж і одного землетрусу, — не знала, скільки людей загинули, бо в брошурі про це лише згадували й уникали наводити цифри.

Карла помітила, що Марі невідривно дивилася на стелю, на бантини й угнутості склепіння й почала всміхатися, ніби не могла сказати нічого, окрім «яке чудо, яке чудо».

Вони ходили зі швидкістю один кілометр за годину. Де спинявся один, спинялися всі. Карлі вже захотілося походити окремо.

— Якщо ми так і далі бродитимемо, то не дійдемо навіть до повороту в найближчий ряд. Чому б нам не розділитися, а зустрітися вже в готелі? На жаль, повторюю, на жаль, завтра ми вирушаємо звідси й маємо максимально скористатися часом, що лишився.

Ідея була прийнята схвально, і Жак підійшов до дочки, щоб забрати її із собою, та Карла його зупинила.

— Я не можу зостатися сама. Нехай ми вдвох ще помандруємо цим позаземним світом.

Жак побачив, що донька навіть не дивилася на нього, проказуючи лише: «Яке чудо!» — вдивляючись у стелю. Може, коли вони заходили, хтось запропонував їй гашиш і вона взяла? Та вона вже була дорослою й цілком могла дбати про себе — він залишив її з Карлою, цією дівчиною, що завжди обганяє час і завжди прагне показати, що вона досвідченіша й обізнаніша за інших, хоча за ці два дні в Стамбулі вона дещо — тільки дещо — пом’якшала у своїй поведінці.

Він пішов далі й загубився в натовпі. Карла взяла Марі під руку.

— Виходьмо негайно звідси.

— Але ж усе таке гарне. Поглянь на кольори: яке чудо!

Карла не питала — вона наказувала й помалу тягла її до виходу.

До виходу?

А де вихід? «Яке чудо!» Дівчина дедалі більше почувалася в захваті від того, що бачила, і була цілковито пасивною, доки Карла питала в різних людей і одержувала різні відповіді про те, як пройти до найближчого виходу. Вона почала нервуватися: мандри базаром були не менш приголомшливі, як під LSD, і, якби обидві речі поєдналися, не відомо, куди б там припливла Марі.

Звичайне поводження Карли — агресивне, владне — знов повернулося до неї; вона ходила то в один бік, то в інший, але не могла знайти ворота, через які вони зайшли. Можна було б почати вертатися тим