Федеріко Андахазі - Конкістадор

та англійців нараховували п’ятдесят тисяч вояків. Армія Катаю епохи династії Мін складалася з двох мільйонів ратників. Ось у чому полягала причина побожного страху перед східними військами: їх вважали непереборними лише через їхню чисельність. Певна річ, жоден монарх через це не наважився замахнутися на володіння Катаю. Навпаки, треба було дякувати долі за те, що орди східняків не спустошують володіння решти монархів, як за кілька років перед тим вчиняв великий хан. Кетца усвідомлював, що коли настане час підкорювати Новий Світ, чисельність матиме ключову роль. Місто Теночтитлан нараховувало майже двісті тисяч мешканців, чверть котрих була боєздатна. Звісно, для створення армії завойовників цього замало. Тому життєво важливим було влаштовувати союзи не лише з народами у долині Анауак, але й із тими, що мешкають за її межами, а також умовити пристати на свій бік деякі народи Нового Світу. З одного боку, мешики мали укласти мир зі своїми давніми ворогами, а з іншого — поглибити суперечності між європейськими народами, які здавна не надто товаришували.

Саме такі справи були у країні, портовими воротами якої був Марсель. Кетца знав, що Аїлуїкатль Ікпак Тламанакаллі є середземноморським форпостом кількох королівств, знекровлених у більш як столітній війні проти могутньої острівної монархії на півночі Європи (звалася вона Англія). Саме ця прадавня суперечка укупі із загрозою вторгнення катайського війська й схиляла на бік маленького мешикського війська Галлію. Якщо ця тривала війна, яка ще жевріє, не до кінця зотлівши, розпалиться з новою силою, то краще королівство Ацтлан хай пристане на бік Франції, а не Англії, так міркував білий касик. Через саму лише думку про багатомільйонне військо напівлюдей-напівтварин, які захоплюють міста так само легко, як щойно заволоділи палацом, у касика пробігав мороз поза шкірою. Отож, двоє вождів вирішили, що випадок з ув’язненням мореплавців вичерпано, й вони домовились забути трапунок, який спричинив певні втрати серед постійних гостей цього палацу. Зрештою, касик визнав дипломатичні повноваження Кетци і запропонував завітати у найбільші міста королівства.

Саме так почалася мандрівка Кетци та його загону внутрішніми провінціями Галлії.

Перше, ще не ступивши на землю, Кетца побачив храм Царя Христа на вершині пагорба, який він прийняв за піраміду. Згодом, нападаючи на місто, він зауважив чимало каплиць, церков та монастирів, достоту як і в касиковому палаці не бракувало зображень Царя Христа та Марії, богині плодючості. Тому Кетца припустив, що місцеві теж борються з магометанами. Але йому розповіли, що маврів здихалися тут ще кілька сторіч тому. Саме вигнання вояків Магомета з Франції спричинило їхнє вторгнення на Іберійський півострів. А ось війна з англосаксами мала зовсім відмінне підґрунтя: франки билися за території, а не через богів, намагаючись повернути собі значні володіння англійських тлатоані, котрі осіли на галльських територіях ще здавна.

Англосакси та франки були настільки ж давніми суперниками, наскільки й непримиренними. Під час своєї мандрівки Кетца дізнався, що колись дуже давно великий касик Північної Франції Вільгельм Нормандський, якого одні прозвали Завойовником, а інші — Бастардом, сів на трон в Англії. Нормандці вимагали, щоб король Франції визнав за ними право мати власного монарха й відповідно їх вшановував. Певна річ, Франція поступатися не збиралася. А нормандські касики, вірні французькому тлатоані, були неспроможні збагнути, навіщо відмовлятися від свого підданства паризькій короні лише тому, що один з них, будучи місцевим вождем, посів головний трон англійського острова.

Згодом нормандських касиків змінила династія Анжу— могутні володарі й господарі значних територій на заході та південному заході Франції. Анжуйський тлатоані Генріх Другий, як це не парадоксально, був заможнішим за свого сюзерена, короля Франції, адже був володарем більш плодючих земель. Спадкоємець Генріха, його молодший син Іоанн, виявився безпорадним правителем, який був нездатен порядкувати батьковим спадком. І тоді французький тлатоані Філіпп Другий силою відібрав у нього королівство. Франція напала на Нормандію, завоювавши майже всі англійські володіння на континенті, — окрім земель південніше річки Луари.

Справжньою бідою стало те, що на англійський престол зійшов Генріх Третій, і це спричинилося до підписання Паризької угоди. Новий тлатоані відмовився від усіх володінь своїх нормандських пращурів, тож таким чином Нормандію та Анжу було втрачено.

Едуард, наступник Генріха Третього, вирішив змінити цю, на його думку, прикру обставину. Він почав створювати непереможну армію і дбав про збагачення Англії, вважаючи, що саме ці дві обставини допоможуть йому закріпити своє становище на материку. Едуард з новими силами пішов у похід проти Франції. Однак раптово довелося зупинити війну з Францією, бо інше вороже Англії королівство — Шотландія — перейшло у наступ, унаслідок чого було вбито спадкоємця Едуарда, Едуарда Другого.

Війни між Англією та Францією не вщухали понад сто років, але Кетцу цікавили не лише політичні та історичні обставини, він переймався військовою тактикою та стратегією його майбутніх супротивників. Європейські дикуни виявилися надзвичайно жорстокими вояками. Наприклад, Едуард перейняв криваві методи свого супротивника: заповнював незахищені села військами й одне за одним захоплював їх. Потому карав усе чоловіче населення, не минаючи дітей, підлітків та старих, після чого грабував та підпалював сільські хати. А васали, безпека котрих залежала від Філіппа Французького, розуміли, що їхній тла-тоані не дбає про них. Чужинці захоплювали землі Філіппа, та ще і його власні піддані не вірили більше у могутність свого державця. Зелені луки, уздовж яких зараз подорожував Кетца, колись по черзі випалювали свої і чужі. Кетца дізнався, що захисна тактика французів була, можливо, навіть кривавішою за англійську: щоб завадити англійцям довго перебувати в селах, вони самі підпалювали посіви, комори із зерном, ліси, лишаючи військо, що наступало, без джерела їжі, тож англійці починали потерпати від голоду та хвороб. Армія мешиків має бути напоготові до такого способу ведення бою. На думку Кетци, воїни Теночтитлана мали одну беззаперечну перевагу. Нестача возів та коней мала й позитивний бік: мешики добре переживали злигодні похідного життя. Якщо вони пішки спроможні здиратися на гори, переходити пустелю, не маючи коліс, використовувати для просування вперед річки, то коли вони осідлають коней, їх годі буде зупинити. А європейські армії — ніщо без своєї кавалерії.

Кетца старанно занотовував усі свої спостереження й оповідки інших, у яких ішлося про війни між цими дикими народами, адже саме на основі цих нотаток він збирався створити стратегію майбутньої конкісти. Поміж іншого, Кетца зазначив, що союзників треба шукати серед народів, які так чи інак пригнічені якоюсь імперією, а з іншого боку — серед касиків, які завжди ладні зрадити свого короля.

Мешики, заохочені першою успішною військовою операцією по захопленню палацу касика Аїлуїкатль