Мілан Кундера - Вальс на прощання

пана Кліми було тільки камуфляжем, до якого вмовила вдатися його Ружена, щоб комісія дозволила їй зробити аборт. Адже цей юнак, звісно ж, був би проти.

Та Франтішек не чув, що казав Шкрета. Він стояв і нічого не бачив перед собою. Чув тільки Руженині слова: «Ти доведеш мене до самогубства, ти таки вкоротиш мені віку», — і знав, що він був причиною її смерті, проте не розумів чому, тож усе здавалося йому незрозумілим. Він стояв тут, наче дикун перед дивом, наче бачить щось надприродне, і був сліпий і глухий, бо розумом не міг осягнути того незбагненного, що спіткало його. (Сердешний мій Франтішеку, всеньке своє життя ти збудеш, так нічого і не зрозумівши, крім того, що твоє кохання убило жінку, яку ти кохав, і цю певність ти понесеш, немов потаємну познаку жаху, блукатимеш немов лепруватий, що несе коханим істотам незбагненні нещастя, усеньке своє життя пройдеш, наче вісник лиха.)

Він був блідий, він стояв, мов укопаний, і не бачив, як до кімнати ввійшов іще один схвильований чоловік; підійшов до небіжчиці, довго дивився на неї, а потім погладив її волосся.

Шкрета прошепотів:

— Самогубство. Отрута.

Новий гість рвучко звів голову.

— Самогубство? Присягаюся вам, ця дівчина не звела себе зі світу. І якщо вона проковтнула отруту, то це було вбивство.

Інспектор здивовано глянув на чоловіка, що допіру ввійшов. То був Бертлеф, і очі його аж яріли від гніву.

18

Якуб увімкнув запалювання, й авто рушило. Він поминув останні будинки курортного містечка й опинився на привіллі. Знав, що до кордону їхати годин чотири, і не хотів поспішати. Думка про те, що востаннє в житті їде він цим шляхом, робила цей краєвид любим його серцю і незвичайним. Йому видавалося, що він нічого тут не впізнає, що все тут не таке, як йому видавалося раніше, і він шкодував, що не зможе побути тут довше.

Та відразу ж він подумав, що відкладати від’їзд хоч на день, хоч на кілька років не варто, не змінить воно нічого в тому, що змушує його страждати; не пізнає він глибше цього краєвиду, ніж пізнав сьогодні. Він повинен змиритися з тим, що покине його, так і не пізнавши як слід, не вичерпавши до краю його чар, що покине його і як боржник, і водночас як кредитор.

Потім він почав думати про ту дівчину, якій дав фальшиву отруту, вкинувши її в тюбик із ліками, і подумав, що кар’єра вбивці була в нього найкоротша з-поміж усіх його кар’єр. Я був убивцею вісімнадцять годин, подумав він і всміхнувся.

Та відразу ж і заперечив собі. Неправда, не був він убивцею так мало часу. Був він таки убивцею, і залишиться ним до самісінької смерті. Адже не має значення, отруйна та блідо-блакитна пігулка чи ні, важливо те, що він у це вірив і таки дав її незнайомій дівчині й нічого не зробив, щоб порятувати її.

І він почав думати про це з безтурботністю людини, яка збагнула, що її вчинок перебуває у площині чистого експерименту.

Злочин його був дивний. То був злочин без мотиву. Він не ставив за мету домогтися якогось зиску для вбивці. То який був у ньому сенс? Либонь, сенс був у тому, що він хотів довести собі, що він убивця.

Убивство як експеримент, як акт самопізнання — це дещо нагадало йому: Раскольнікова. Той убив, щоб дізнатися, чи людина має право убивати нижчу істоту і чи вистачить у нього сили витерпіти цей злочин; тим убивством він допитувався сам про себе.

Авжеж, було те, що наближало його до Раскольнікова: недоцільність убивства, його теоретичний характер. Та були і відмінності: Раскольніков хотів знати, чи має право талановита людина принести неповноцінне життя у жертву своєму зискові. Коли Якуб віддав медсестрі той тюбик, він і гадки про таке не мав. Він не думав, чи має право людина пожертвувати життям іншої людини. Навпаки, він завжди був певен, що такого права вона не має. І боявся, що таке право може присвоїти собі будь-хто. Якуб жив у світі, де люди жертвували іншими людьми в ім’я абстрактних ідей, він знав їхні обличчя, то безсоромно невинні, то засмучено боягузливі, вони, перепрошуючи, все ж таки запопадливо провадили на страту своїх ближніх, знаючи про жорстокість вироку. Якубові ті обличчя були добре знайомі, й він їх ненавидів. Крім того, він знав, що кожна людина бажає смерті іншій, і тільки дві обставини не дають утілити це на ділі: страх перед покаранням і фізична складність убивства. Знав, що якби людина мала змогу вбивати потайці й на відстані, то людство зникло б із лиця землі за кілька хвилин. Отож експеримент Раскольнікова він визнав цілком марним.

Але чому він дав отруту медсестрі? Чи так уже й випадково це сталося? Адже Раскольніков ретельно продумав і приготував той злочин, а Якуб діяв за якимось миттєвим імпульсом. Проте він знав, що підсвідомо готував той злочин довгі роки і що та мить, коли він дав отруту Ружені, була шпариною, в яку, наче спис, ввігналося все його минуле життя, вся його відраза до людей.

Убиваючи сокирою стару лихварку, Раскольніков знав, що в такий спосіб він переступив страшну межу; що порушив Божий закон; знав, що та бабця теж створіння Боже, хоч і нічогісінько не варта. Якубові незнайомий був той страх, що його почував Раскольніков. Для нього люди не були Божими створіннями. Він любив делікатність і шляхетність душі, та був певен, що людям не притаманні такі риси. Він мав шляхетну душу, тому він і дав отруту.

Ага, подумав він собі, отже, я вбивця зі шляхетною душею, й та думка видалася йому кумедною й водночас сумною.

Убивши стару лихварку, Раскольніков не зміг погамувати в собі страшенних докорів сумління. А Якуб, який був глибоко певен, що людина не має права жертвувати життям інших людей, взагалі не почував ніяких докорів.

Він спробував уявити собі, що медсестра справді померла, щоб зазнати почуття провини. Але нічогісінько не відчув, їхав собі спокійно і безтурботно привітною рівниною, що наче прощалася з ним назавжди.

Раскольніков переживав свій злочин як трагедію і врешті не зміг витерпіти тягаря свого вчинку. А Якуб дивується, що його вчинок такий легкий, що він нічого не важить, що не гнітить його нітрохи. І думає собі, чи не страшніша ця легкість, ніж істеричні почуття російського героя.

Їхав він поволі й тільки вряди-годи виринав із роздумів, щоб