Віра Просалова - Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова

Запанувала довша тиша. Я не сумнівався в своєму незнанні, але деякі обличчя прибрали замислено врочистий вигляд. Голова зупинявся на них по черзі трохи іронічним, трохи очікуючим зором.

— Важко вгадувати, чого не знаєш, — порушив нарешті напруження чийсь зрезиґнований голос. І всі весело засміялися.

— Отож я бачу, що доведеться мені самому відсвіжувати ваші зачерствілі географічні знання, — постановив Давид. — І пригадати вам, що Річмондів у З’єднаних Державах є кілька. Але я мав на думці лише Річмонд над рікою Джемсі, столицю стейту Вест — Вірджінія. Це великий культурний і промисловий осередок, з кількома сотнями тисяч мешканців... Бачу, що дехто від здивування витріщує очі... Не варто. Колись і я знав про це місто стільки ж, як і ви сьогодні. Але вже давно перечитав відповідні гасла в Бритійській енциклопедії... А зацікавився я тим містом тому, що звідти походив козак Майкл Смайлз...

Я ніколи був би не припускав, як і кожен з нас, що міг бути колись козак з таким прізвищем. Давид завжди мав відомості, які нам не були знані. Перебивати його було б зайво...

— З історією Майкла Смайлза, — продовжував Давид, — я познайомився не зразу. Мусів збирати її по частинках і зліплювати докупи. Свідком дечого з цієї історії був я сам, дещо почув від Майкла. Хоч мало. Скупий був на слова козак і не любив розмовляти про себе. З великими хитрощами і часом впрост таки нахабством доводилося здобувати відомості, які мене цікавили. Та й тих кілька місяців, що ми проблукали разом по Україні, дали мені лише обриси фактів. Може, я їх ніколи й не заповнив фарбами життя, якби не був свідком останнього акту цієї козацької драми. За той час, що минув від неї, я ще кілька разів перезгадав, так би мовити, її перебіг. Порівняв відоме, поінформувався про незнане, доповнив правдоподібним. Тепер, зібравшись поділитися з вами цією історією, здається мені, що впрост читатиму її з книги пам’яті й уяви...

Справді, Давид мав іноді трохи дивний спосіб оповідати. Тоді він ніколи не зупинявся поглядами на слухачах. Він наставляв осі очей на безконечність, немов дійсно вдивлявся в йому одному видні сторінки далекої книги подій. Гладко, без зупину і без свого звичайного кепкування, розказував він тоді, ніби внутрішнім зором вичитував з ясних рядків цікавий і для нього самого зміст.

— Коли Майкл Смайлз, чотовий третьої сотні Річмондського пішого полку американської експедиційної армії, заявив після завішення зброї на західному фронті, що він ще на деякий час залишається в Європі, — то зразу ніхто з його товаришів не виявив свого здивування. Правда, війна була дефінітивно скінчена, і кожен, хто мав здоровий або незначно надщерблений карк, з радістю квапився за океан, додому. Від бруду окопів, паху шпиталів і безтолоччя гульливого запілля, що було справжнім зразком “Бенкету під час чуми”...

Отож велетенський «Президент Рузвельт» швидко осідав під навантаженням біля Шербурського молу. І вояки з нетерпінням очікували перших хмарок диму з його димарів. Завтра мав він уже відплисти з Річмондським полком, а лише сьогодні чотовий Майкл Смайлз зголосив своє рішення. На кілька байдужих по тону запитань він так само байдуже відповів, що має ще полагодити тут деякі справи.

— Де саме тут?

— В Європі... — І Майклова рука майнула в невиразному напрямку, кудись туди, де простяглася тая Європа, яка містила в собі його неполагоджені справи. Хтось з товаришів висловив своє глибоке переконання, що в цій покаліченій колючим дротом Європі неможливо буде довший час полагоджувати будь-які справи. Хтось погодився з цим глибоким розумінням європейської будучини... Та на тім поки що прояви зацікавлення закінчилися.

Джентльмени не розпитують, але тим більше, мабуть, п’ють... І готель «Конкордія» був того вечора свідком такої грандіозної пиятики, якої в Шербурзі не відбувалося від років. Чотовий третьої сотні Майкл Смайлз був її вартий. І хоч переможені алкоголем товариші й надалі стримувалися від проявів цікавості, але аж занадто дружнє поплескування Майкла по плечах виявляло потенціал їхнього здивування:

— Ні! Тільки уявити собі! Лишатися тепер в Європі! І не при місії чи якомусь посольстві? А просто так! Полагоджувати справи!... Хлопцеві, як Майкл! З його славою найліпшого баскетболового змагуна Річмонду. З його славою найхоробрішого вояка полку, що раз був загнав футболевого м’яча аж у самісінькі німецькі окопи. З його зв’язками між демократами й республіканцями. З його вірджінськими вуйками, дядьками, вуйнами й дядинами, що готові були б перевернути догори ногами обидві Вірджінії, лише-но щоб він не йшов на війну, та ще й як простий вояк. А тепер могли б перевернути Вашінґтон і околиці, щоб своєму улюбленцеві уможливити достойну Смайлзів майбутність...

— Які це, власне, справи? Мабуть, якась француженка. Ах, ті француженки! Вони мають нічим не виправдану властивість прив’язуватися до мужчини заради його самого. Щоправда, і вони іноді варті того ж самого. Та все ж таки, чи варто, задля жінки, зрікатися всіх Річмондських перспектив?... Ні, Майкл рішуче з’їхав з глузду!...

Тому, коли на другий день Майкл прокинувся в своєму покої аж пізно ввечері, то йому не так гуло в голові від випитого, як боліли плечі від дружніх поплескувань. Перше, що зробив він, — скочив до вікна. Місце “Президента Рузвельта” займав біля молу якийсь інший колос, ковтаючи вантаж, як Мамон жертви, подумав Майкл.

На хвилинку ніби заздрість торкнулася Майклового серця. За тиждень усі вони вдома, в рідній Вірджінії. Розійдуться по фермах, містечках, підгір’ях і долинах. До знайомих привітних околиць і облич... Багатьох привітає його веселий Річмонд. Буде гучна зустріч, не гірша, ніж свято Незалежності... А потім у клубі старші панове, зачувши, що він залишився в Європі для полагодження своїх власних справ, від здивування перестануть на хвилинку смоктати свої цигари... А старші пані одноголосно проголосять, що від Майкла Смайзла, сироти-одинака й шибайголови, нічого ліпшого сподіватися й не можна було... Вуйки й дядини, напевно, перехворіють. А лише молодше покоління пожертвує йому, мабуть, кілька щирих зітхань... От дядько, той може заради нього збентежити всі консулати в Європі... Але хай... Трохи хвилювання дорогій рідні абсолютно не пошкодить... І, уявивши собі цілий родинний гармидер, який скоїться від його відсутності, Майкл почув себе як хлопчина, що приправив оточенню якусь несподівану збитошність. І, засміявшись, відчув, що навіть і сліди заздрості до товаришів покидають його серце. Він з такою ґрунтовністю почав