Гео Данилович Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій

мною! Я бігцем! А воно й собі взялося в ноги!.. Ледве у свою хату вскочив і похапцем зачинився на защіпку. Аж воно як загуркотить у двері та й кричить: «Грицьку! Пусти швидше до хати, мене бандит доганяє!» От тобі й маєш! – думаю. – Та це ж Шуряків Петро! А я від нього тікав… А потім виявилося, що Петро тікав од Степана!..

– А від кого ж тікав Степан? – запитав хтось.

Усі реготали.

– Той такий, що не скаже! – відповів пасажир.

Театральні декорації

Тарас Григорович Шевченко був великий гіперболіст.

Ця думка виникає несамохіть, коли подорожуєш Дніпром і бачиш його цілу добу. Тоді поволі переконуєшся, що всі його якості трохи перебільшив великий співець його просторів та берегів.

Пароплав утворює в голові одноманітний ритм. Свіжий вітер дме в обличчя, забирається за сорочку, обмацує все тіло трохи вогкими й морозними руками.

Спереду на обрії виростають чорні хребти гір. Це звичайно не гори, це кручі, але, не маючи інших, ми скажемо трохи гіперболічно, за самим Тарасом Григоровичем, що це гори, це наші українські гори, бо крім них – рівнина й степ.

Ліворуч день, а праворуч ніч. Так народжується ранок.

Праворуч місяць заплутався в хмари, і він уже зовсім блідий, анемічний, він усю ніч борюкався в хмарах і тепер виснажився, зблід.

Ліворуч ще нічого немає, ніякого небесного звіра… Ліворуч лише обрій, але він рум’яний, він починає потроху посміхатись і підморгувати. Від цього підморгування якесь металеве світло поволі розливається в повітрі, все світлішає і місяць вже почуває себе зовсім зайвим…

Спереду гори, вони чорні й масивні, присадкуваті, вони нагадують якихось доісторичних тварин.

Гори поволі уходять кудись у правий бік, і раптом здається, що місяць стрімголов падає в Дніпро, – це круто повертає пароплав. Химерне вражіння, що місяць падає, припиняється, і знову все навколо спокійне. Лише настирливий ритм ходи пароплаву морочить голову.

Під цей ритм в уяві виникають співи і, нарешті, починають ворушитися на вустах. Несподівано помічаєш, що наспівуєш Шевченкового «Заповіта».

Пасажири кажуть, що підпливаємо до Канева.

Тепер стає зрозумілим, чому наспівується…

…Дніпро і кручі…

було б видко, було б чути…

…реве ревучий…

Наспівуєш, а настирлива критична думка все нагадує: хіба не гіперболіст?..

Такий спокійнісінький старуган Дніпро, хіба він може ревти? Він лише муркотить, гріючись як кіт під сонцем, або прохолоджуючись під зоряним блиском.

А гори ввесь час наближаються до пароплава, як потворні величезні істоти. Вони ніби підкрадаються до нас і хочуть нас проглинути.

Ранковий вітер не вщухає, він забирається в кров і старанно прохолоджує її. Не зважаючи на це, школярі-екскурсанти поснули. Дівчата повкривалися білими намітками і прихилилися головами до колін своїх лицарів, а лицарі, натягнувши кашкета на самий ніс, героїчно тремтять у жартівливих, але холодних пазурях ранкового вітру.

Хлопці й дівчата Сумської партшколи їдуть на могилу. Це радянські прочани. Вони всі говорять українською мовою, а співають пісень російських та зате революційних, – українських революційних пісень чомусь бракує.

Пароплав підходить до пристані. Прямо перед нами гора, вона в ранковому освітленні нагадує легендарну тварюку. Плями суглинку відзначають очі, вуха та пашу.

Гора наїжилась лісом, і цей лісок на горі – це грива цієї потворної тварюки.

А де ж могила? Довго і старанно вдивляєшся в обрій, бачиш кручі, кручі й кручі, далі дерева, що з них стрункими щоглами повипиналися в небо тополі.

Серед дерев мальовничо розташувалися хати.

Вдивляєшся й бачиш чудовий краєвид, що несамохіть асоціюється з старовинними легендами та казками.

Могили ввесь час так чомусь і не видко. Десь далеко таки забрався Тарас Григорович на спокій од свого ревучого Дніпра.

Молодь повставала і незабаром вишикувалася запорізькою сотнею на березі. Хтось заспівав і військова українська пісня, що її підхопив хор голосів, полинула до круч.

Це зробило таке вражіння в цьому оточенні, що ніби з гір вийшла сотня легендарних запорожців.

Молодь стрункими вишикуваними лавами пішла вздовж берега.

Вдивлятися в обрій! – заболіли очі.

Пароплав попихкав і одвалив. Праворуч назад побігли кручі одна дивовижніша за одну.

Все так само вдивляєшся, шукаючи могили.

Нарешті, далеко на кручах поміж тополів бачиш гостроверху білу колонку.

Це і є пам’ятник на могилі Тараса Григоровича Шевченка.

Колонка своєю білістю та стрункістю сперечається з тополями, але тополі швидко оточують її своїм танком, ніби всі вони танцюють старовинного менуета, і колонка зникає з очей.

Одразу стає якось легше, але напівзадоволена цікавість з новою силою хапає за очі.

Кручі сунуть одна дивовижніша за одну.

Ось випливає височенна круча, вона над самою водою, і тепер зовсім не дивуєшся своїм екстравагантним бажанням.

Згадуєш якогось вірша і справді хочеться збудувати на самому шпилі такої кручі палац у стилі Растреллі з усіма напівсимволістичними причандалами. Цей замок мав би Дніпра надзвичайний вигляд і весь відбивався б воді.

Такі екстравагантні думки раптом перетинає бренькіт бандури, і тихий молодий голос співає славу Шевченкові, його могилі, Дніпру та кручам.

Підходиш ближче й бачиш якусь людину в солом’яному брилі, в українській сорочці з краваткою.

Вітер ворушить рудими, довгими козацькими вусами, очі заплющені. Це сліпець. Він співає й перебирає пальцями звучні струни бандури.

Раптом він скінчив співати і розплющує очі. Ви здивовані й збентежені, на вас дивляться до неймовірности блакитні, хитруваті очі. Ви бачите перед собою молоде свіже обличчя, театрально підроблене під старовину.

Це якийсь молодий бандурист, аматор старовини та етнографії.

Грошей він не бере, а во славу Шевченка та України щодня не досипає, бо їде пароплавом од Канева до першої зупинки, виконуючи доброхітно обов’язки пропагатора та співця, боячись, щоб слава цих круч не вмерла.

Підходжу й питаю співця:

– А де ж тая знаменита могила, що про неї так багато говорять?

– А вже проїхали, – відповідає він молодим голосом. – Оце вона була в тому місці, де я співав!

Він звичайно співав досить довго і його відповідь звучить химерно.

Хіба можна довжиною пісні визначити місце навіть і великої розмірами могили?

– Я вас, громадянине, слухаю з самого початку, але могили так і не бачив…

Це дуже обурює напівтеатрального барда. Він ображено відповідає:

– Тоді ви, мабуть, проспали, добродію!..

«Ну, звичайно, – думаєш собі, – старалась, старалась людина, співала, а цей чудак нічого й не бачив…»

А далі все так само кожна круча заохочує збудувати на ній палац у стилі Растреллі…

Пароплав знову починає ритмічно заколисувати і несамохіть співаєш старовинних пісень.

Міркування про кактуси та вербу

Нарешті, день. Сонце підвелося високо і вже пече. Навіть хмари полошать