Гео Данилович Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій

об твою фізіологію і я біля тебе безсилий і непотрібний. В своєму маленькому житті я хочу відчути хоч будь-яку реальність своїх мрій і переконань ї хочу бути його творцем. Прощай! Я не кажу, куди я їду, я не хочу, щоб ти навіть знала, де я. Я їду вперед…»

Гай тепер пригадував, що він писав дружині, і до почуття вільности, до почуття повітря й широких шляхів домішувалось терпке почуття змарнованих кількох років. Вони як після розкошів, пияцтва й бездіяльности, залишили терпкий присмак на вустах. Але, коли Гай поглядав на ріку, на пароплав, цей присмак ставав ще непомітнішим, він лише трохи-трохи поблискував, як порох на старих, потурбованих фоліянтах.

Дедалі більше ріка впливала на нього і поволі владно захоплювала його в своє очарування. Смак пригод уже лоскотав уяву і тепер Гай лише міг жалкувати, що Україна не припадає своїми берегами до океану і не має таких кораблів, що йдуть навколо світу.

Після першого гудка Гай, протискаючись у натовпі пасажирів, пройшов на пароплава; розшукавши свою каюту, залишив у ній чамайданчика і вийшов на верхню палубу.

Тут було багато людей, було метушливо й весело. З верхньої палуби далеко було видно з одного боку місто, розташоване на горах, а з другого – ліси й плавні. Звідси дуже зручно було дивитися на свій власний шлях, що ним маєш намір посуватися вперед.

Нарешті, проревів третій гудок. На капітанський мостик урочисто вийшов капітан, прихилився до рупора і промовив коротко й твердо:

– Вперед!..

З шумом, од розбитої на бризки води, закрутились колеса пароплаву, і береги ріки зрушилися з місця.

– Повна хода! – знову твердо пролунала команда, і пароплав швидко пішов униз за течією ріки, хвилюючи її й розбиваючи її воду на блискучі кришталі.

Гай стояв на верхній палубі, спершись на бильця, і дивився на будинки, на бані церков, на вежі міста, що його він залишав. Сонце котилося до обрію ї блискуче сяяло в шклі вікон і в шкляних покрівлях будинків. Гомінкий натовп на палубі пасажирів і пас жирок не давав замислюватись, заглиблюватись у власні думки і почувати себе самотнім.

До Гая підійшли двоє жебраків, сліпа жінка і цілком здоровий, лише обідраний, чоловік. Жінка мовчала, а чоловік говорив, звертаючись до пасажирів.

– Подивіться на цю жінку, громадяни! Вона нещасна! Вона сліпа! Вона нічого не бачить! Вона не бачить сонця, не бачить ваших облич… Ця жінка не може заробити на себе. Вона може померти з голоду! Громадяни, не дайте померти сліпій жінці з голоду! Громадяни, ваш обов’язок допомогти їй!..

Жебрак, що водив сліпу, поводився, як справжній агітатор, і це замість жалю викликало сміх.

Гай, стримуючи посмішку, поглянув на зацікавлені й веселі обличчя пасажирів. Один із пасажирів, що сидів на кошику, посміхаючись підморгнув йому. Гай щось муркнув жебракам, щоб вони відчепились, і знову поглянув на пасажира, що підморгнув йому.

Тепер Гаєве обличчя розповзлося в широку посмішку і він зробив кілька кроків. Привітно простягаючи до нього руку, стояв Петро Пустовійт – робітник, колишній приятель Теодора Гая, що з ним він колись пережив багато пригод, що з ним він їздив міняти на хліб коси і що разом з ним він бився з поляками.

Ця несподівана зустріч схвилювала їх обох.

– Куди ж ти мандруєш – запитав Гай.

– На Дніпрельстан. Я вже з рік без роботи!

– Як це добре, нам по дорозі! Значить туди!..

І вони стали оповідати один одному про життя і згадувати дещо з минулого, що залишилося в їхній пам’яті.

Вони пливли великою рікою до моря, дивились на картину, що розгорталася перед ними, як книжка географії або журнал «Навколу Світу», дивувались з надзвичайних краєвидів, і дух пригод, дух подорожів просякав їх. Вони проїздили повз Канів, Кременчук і Каменське і бачили стільки нового й цікавого для себе, що Гай не витримав і почав записувати свої вражіння. Він пригадав, що часто писав до газет і після робкорівських дописів навчився писати й великі статті, чому ж він не зможе записати свої вражіння від подорожі і потім надрукувати хоча б у Дніпропетровському.

В осередку вандеї

В далині, у вечірній імлі, сумирно забовваніли Трипільські гори.

Пароплав біг поковзом блискучим темним лаком ріки.

Трипільські гори. Що вони бачили?..

Вони бачили озброєні орди потурбованого й злого, як осиний рій, села; вони бачили дивовижних ватажків, що, заразившись національною отрутою, проливали кров на ці вкриті травою гори і темні, порослі лісом, байраки.

Можливо, що тут повторилась історія, що її не записано в літописах і що її не дослідили вчені, але тут дійсно відбулась трагедія між одуреним і засліпленим селом і гарячою на різні витівки міською, робітничою молоддю.

Тут зійшлись в поєдинку село й місто, і кремезне село перемогло, але історія перемогла їх обох, помиривши їх і розплющивши їм очі на те, що вони рівні, що вони брати однієї крови.

Тут, у цих байраках і межигір’ях, таких зручних для військових хитрощів, у цій темній, критій зверху тільки лаком, річці чорної води, виразно й містично відчувались страшні події.

Ось тут отаман Зелений, улюбленець сільських авантурників і пройдисвітів, що повернулись з світової війни, розправлявся з переможеною молоддю міста.

Ось там загинув пароплав «Гоголь», що був озброєний кулеметами й гарматами. А ось там круча, що з неї жбурляли у вир комсомольців вояки Зеленого.

Це пасажири, що знають місцевість, показують екскурсантам Сумської партшколи історичні місця. Жвава, весела молодь щиро реагує на оповідання пасажирів.

– А от диви, щоб через пару років не довелося нам, товариші, підпілля покуштувати. Що, як війна, та, може, часткова або тимчасова поразка, що, як посяде ворог частину нашої території…

Розбалакались про міжнародні події. Де там. Хіба ж оця залізна молодь та може сприймати можливість поразки, хоча б тимчасової?

– Хлопці… Організуймо вечерю, бо ж їсти охота! – експансивним вигуком перериває кремезний хлопець із дужими щелепами й жвавими очима нитку песимістичних міркувань.

І розвіяв їх вітер молодости. Що їй, аби свіже повітря, рух і простір, то вона все зорганізує з однаковою енергією: і вечерю на копійки і опір ворогові.

Організуючи вечерю заговорили про Дніпрельстан, куди їхала екскурсія.

А тим часом, вже готуючись на «десант» у Трипіллі, один із пасажирів розповідав, як там нічні лицарі ще недавно жахали людність.

Ото вже проти ночі чимчикую я одного разу до свого села. Коли раптом серце притиснуло, щось недобре вчулося…

Озирнувся, аж бачу – щось мене ніби здоганяє. Я ходу! А воно за