Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

Гнівний Генек‑генератор

губи гриз, гримаса грізна… –

почала машина, але Трурль підскочив до пульта, натиснув вимикач і, затуливши його власним тілом, сказав здушеним голосом:

– Таких нісенітниць більше не буде! Не дозволю марнувати такий великий талант! Або замовляй пристойні вірші, або на цьому кінець!

– А що, це погані вірші? – почав Кляпавцій.

– Ні, це якісь головоломки, ребуси! Я не конструював машини для ідіотських кросвордів. Це буденна проза, а не високе мистецтво. Прошу дати тему, хоч би й складну…

Кляпавцій думав, думав, нарешті, наморщивши лоба, сказав:

– Гаразд. Нехай буде про кохання і смерть, але щоб усе це мовою вищої математики, а саме алгебри тензорів. Може бути також вища топологія й аналіз. І при цьому еротично сильне, навіть зухвале, до того ж у кібернетичних сферах.

– Ти, певне, з глузду з’їхав! Математика про кохання? Ні, в тебе не все гаразд з головою, – почав Трурль.

Але й він, і Кляпавцій раптом замовкли, бо Електрибалт почав декламувати:

Несмілий кібернетик‑екстреміст

Не знав, чи є кохання, чи нема.

Та по натурі був він оптиміст,

Програмував, моделював, і недарма…

Де не глянь, лапласьянці з вечора до ранку

І векторні орти з ранку і до темна!

Ближче, контрзображення! Уже час буремно

Стиснути кохану в обіймах на ґанку!

Він напівметричний дрож в ритмі неспокійнім

Змінить в групи оборотів і зв’язок зворотній,

І то такий іскрометний, такий безтурботний,

Що злютуються вони у порусі рвійнім!

Слухай, класе трансфінальний! Величино сильна!

Непримарний континіум! Праструктура біла!

Віддам Стокса й Крістофелла – бо саме до діла, –

Щоб похідна у кохання була для нас спільна.

Твоїх просторів скалярних хащі буйнолисті

Хай побачить занурений в Теорему Тіла,

Кіберіадо кипарисів, бімодально ціла

В градієнтах, розмножених в польотах вогнистих!

О, не зазнає насолоди той, хто новизну

У простір Вейля й Браувера вчення з топології

Внесе недбальство без належних хронологій,

Досліджуючи Мебіуса вічну кривизну!

О комітенте, безліч почуттів складних

Твої безцінні і лиш тим відомі,

Хто, відчуваючи параметрів недомір,

В наносекундах гине, згоряє серед них!

Як пункт, що входить до голонімічної системи,

Позбавленої координат нуля асимптотою,

Так в останній проекції останньої ласки доторк

Кібернетика вбиває від любовних взаємин.

На цьому й закінчився поетичний турнір, бо Кляпавцій зразу ж пішов додому, запевнивши, що вернеться незабаром з новими темами. Та більше він не приходив, побоюючись, що дасть Трурлеві ще один привід для гордощів; а той скрізь розголошував, ніби Кляпавцій утік, не зумівши приховати свої емоції. На це Кляпавцій відповів, що у Трурля, відколи він збудував свого Електрибалта, не все гаразд з головою.

Минув якийсь час, і чутка про геніального електричного поета дійшла до справжніх, тобто звичайних поетів. Украй обурені, вони постановили ігнорувати машину, проте знайшлося все ж кілька цікавих, що потай вибралися до Електрибалта. Той прийняв їх гречно, в залі, де було вже повно списаного паперу, бо він творив безперервно вдень і вночі. Поети були авангардисти, а Електрибалт творив у класичному стилі, бо Трурль, який мало розумівся на поезії, в основу програм натхнення поклав твори класиків. Прибулі, поглузувавши з Електрибалта, так що в того мало не полускалися катодні трубки, пішли з тріумфом. Але машина мала самопрограмування, а також спеціальний контур амбіційного підсилення із запобіжниками на шість кілоампер, отже, за недовгий час усе круто змінилося. Вірші стали невиразні, багатозначні, кучеряві, магічні й зворушливі, майже геть незрозумілі. Тож, коли прибула наступна група поетів, щоб познущатися й покпинити з машини, та озвалася до них такою сучасною імпровізацією, що вони аж подих затамували; а другий вірш спричинився до серйозного захворювання одного з поетів старшого покоління, котрий мав дві державні нагороди і чиє бронзове погруддя стояло в міському парку. Відтоді жоден з поетів не міг утриматися від згубної спокуси викликати Електрибалта на ліричний двобій – і приходили поети звідусіль, і тягли з собою набиті рукописами мішки та портфелі. Електрибалт давав можливість прибулому декламувати, причому одразу ж схоплював алгоритм його поезії і, виходячи з нього, відповідав віршами, витриманими в такому ж дусі, але кращими у двісті двадцять – триста сорок сім разів.

3а якийсь час він досягнув такої майстерності, що одним‑двома сонетами валив з ніг засмученого барда. Та це була, мабуть, його найгірша вада, бо виявилося, що змагання не зачіпали тільки графоманів, котрі, як відомо, не відрізняють добрих віршів від поганих; усі вони виходили від Електрибалта безкарно, і лише один зламав ногу, спіткнувшись біля виходу об велику, свіжісіньку епічну поему Електрибалта, що починалася словами:

Темінь і пустка, похмура скорбота,

Слід ледь помітний, а чи нереальний.

І вітер шалений, і погляд криштальний,

І кроки, неначе вертається рота.

Зате справжніх поетів Електрибалт просто‑таки валив з ніг, хоча й не робив їм нічого поганого. А все ж спочатку один літній лірик наклав на себе руки, а потім два авангардисти стрибнули з високої скелі, яка за фатальним збігом обставин стирчала саме край дороги, що вела від Трурлевої садиби до залізничної станції.

Поети негайно організували кілька мітингів, протестуючи й вимагаючи, щоб машину було закрито, але, окрім них, ніхто й уваги не звернув на феномена. Навпаки, редакції газет навіть раділи, бо Електрибалт, що писав одночасно під кількома тисячами псевдонімів, мав на кожну оказію готову поему потрібних розмірів і та загальновживана поезія була така, що громадяни виривали газети з рук одне в одного, й на вулицях можна було побачити осяяні щастям обличчя, неземні усмішки або почути тихі схлипування. Електрибалтові вірші знали всі, повітря тремтіло від блаженних рим, а вразливіші натури непритомніли, приголомшені спеціально сконструйованими метафорами чи асонансами. Але цей велет поезії завбачив і такі оказії, бо негайно творив відповідну кількість сонетів, які протверезвлювали.

Сам Трурль мав від свого досягнення чимало клопоту. Класики, бувши людьми похилого віку, не завдавали йому прикрощів, коли не зважати на камінці, якими вони систематично вибивали йому шибки, та певні субстанції, що їх ми не називатимемо тут на ймення, якими вони закидали дім конструктора. Гірше було з молоддю. Якийсь юний поет, що його вірші відзначалися великою ліричною силою, а сам він – фізичною, добряче відлупцював Трурля. Коли конструктор лежав після того випадку в лікарні, події розгорталися далі. Що день – то нові самогубства, нові похорони. Біля воріт лікарні чергували загони, і вже чути було стрілянину, бо замість рукописів поети приносили в портфелях самопали, пускаючи в сталевого Електрибалта кулі, які, проте, не завдавали йому жодної шкоди.