Василь Биков - Знак біди

задушив і повісив у Корнила на одвірку. Цей змалечку не знав жалю. Не те що його добрий і хазяйновитий старший брат чи навіть суворий, але спокійний, побожний батько, котрий доводився Петрикові якоюсь ріднею.

— І щоб нікому ні слова! Зрозуміла? А то під стрішку півничка! Ти мене знаєш! — долинуло вже здалеку.

Знову вона, немов побитий пес, ішла до свого хутора й душилася слізьми розпачу, кривди і безсилля. Нікуди не поткнешся! Її пограбували, як ту дурепу, за версту від домівки, одібрали останній карбованець. І хто? Знов-таки свій чоловік, якого вона ще шмаркачем обіцяла колись нажалити кропивою за те, що кривдив малих на вигоні. Тепер не нажалиш, тепер уже він жалить, та так, що обпікає душу. Їй не шкода було тієї троячки, але до глибини душі ображала ота нахабна погроза, якій вона мусила скоритися, бо знала: він здатний на все. Коли пішов на таке, то йому не важко й садибу підпалити. Або вбити десь у хвойнику.

Але що ж тоді — терпіти?!

Терпіти було не в її характері, мабуть, вона таки на щось наважиться, щось зробить. Передовсім розкаже Петрикові, а завтра побіжить до Гончарика, в сільраду. Є ж, либонь, Радянська влада, знайдеться якась рада на тих розбійників у лісі.

Коли вона допленталась до хутора, вже стемніло, у намерзлому віконці мирно блищав червоний вогник — діти сиділи за столом над уроками. Петрик напував на подвір’ї коня, мабуть, щойно випряженого із саней, що стояли біля дривітні з кількома колодами сушняку — чи не з Овечої Балки? Тепер буде чим уволю напалити піч, мабуть, на зиму вистачить. Але дрова, що іншим разом порадували б її, тепер ледь торкнулись її свідомості — вона подалася до Петрика.

— Петре! Гей, Петре!..

Мабуть, Петрик одразу відчув щось недобре в її голосі — таким голосом вона зверталася до нього не часто. Він кинув на сніг відро і стривожено ступив їй назустріч.

— Що ж це робиться, Петре? — сказала вона і схлипнула. Петрик розгублено стояв навпроти.

— Хто тобі? Що тобі?.

— Вони ж уб’ють нас. І хату спалять... Вони ж озвіріли! В мене й кошичок відібрали...

Петрик якось ураз зів’яв, посмутнів, тільки зітхнув, мовивши:

— То й тебе, значить...

— А що, і тебе?!

— І мене... В сосняку, еге?

— В сосняку.

Петрик озирнувся, підійшов до дривітні, послухав щось, вдивляючись у бік недалекого яру.

— Слухай... Послухай мене. Нікому ні слова! І не стромляй нікуди носа! Сиди вдома. Бо... І мені погрожували: за одне слово спалять.

Степанида опустилася на шерехатий ялиновий відземок на санях, вона вже не мала сили стояти. Значить, і Петрик уже побував у їхніх руках, отже, й він їх розкусив і тепер наказує мовчати. Інакше... Справді, страшно подумати, що буде, коли «інакше». Де тоді жити? Куди йти з дітьми?

Петрик напоїв коня, завів і поставив у хлів. Попорався там недовго й знову вийшов надвір. Уже було зовсім темно, із-за рогу комірчини дув пругкий вітер, у небі не було видно жодної зірки. Степанида сиділа на колоді, знеможена, заплакана, й думала: що робити? Найголовніше, щоб усе це ніяк не торкнулось дітей, не обпалило їх своїм безжальним крилом. Згодом, звісно, всього буде, але як підростуть — нехай. А тепер треба вберегти якось від зла їхнє дитинство.

— От, жіночко, й дожилися! — підійшов до неї Петрик. — Хто б міг подумати! Оце ж і я: їду, тільки повернув з битого шляху, навпростець хотів, — виходить: давай коня! Який тобі кінь, не бачиш — дрова везу. Давай, і все.

І дулом під ніс. І забрав би, та гужі в мене слабенькі, рвані гужі, я й кажу... Подивився, пустив. Каже: рідня ж таки. Щоб ти й дух спустив, родич отакий! Ну, але коли що — спалять. Вони такі. Розлючені. Їм що? Їм втрачати нічого. Як вовки в лісі.

— Брати там, чи що?

— А дідько їх зна! Але не один. Я ж бачив...

— То що ж? Мовчати?

— А що ж іще? Скаржитись? Таж дітей пожалій!

Степанида мовчала. Дітей вона пожаліє, звісно, але хто її пожаліє? З неї поглумились, тепер вона глумитиметься сама із себе, терпітиме, коли не терпиться, мовчатиме, коли душа волає. Хіба ж це по-людськи?

Цілу ту довгу вітряну ніч вона не стулила очей — лежала, мов колода, на помості біля печі, думала. Думи були безкраї, важкі, безпросвітні, з безліччю запитань, на які вона не знаходила відповідей. Щось у світі заплуталось, перемішалося, зло з добром чи одне зло з іншим, ще більшим злом. Чи, може, в ній самій щось змінилося — переінакшилось, надламалося, спопеліло, зітліло? Вона багато чого не розуміла, та добре відчувала одне: так не повинно бути, не по-людськи це, отже, щось треба робити. Не лежати, не чекати, не миритися — завтра ж треба бігти у Висілки, в містечко чи до округи в Полоцьку, дійти до добрих людей. Перед її очима усе стояв Новик, котрий вимагав розкуркулити одного Гужова, про інших він не говорив нічого. Вона не голосувала проти Гужова і згодом дуже шкодувала старих Гужових, але тепер, після вчорашньої сутички в сосняку з їхнім Дмитром, жаль до них у неї пропав. Нехай розкуркулюють, хай вивозять із села цього душогуба, щоб і духу його тут не було! Без нього в селі спокійніше буде.

Але за віщо ж інших?

Про інших вона не могла думати без болю в душі, особливо про Ладимирову Анютку, стару Прохориху та й Корнила. З Корнилом у неї здавна були особливі стосунки, які колись мало не визначили їхню спільну долю. Щоправда, не визначили...

Вона тоді була дівкою, служила в старого Яхимовського, жила у Висілках, але на роботу щодня бігала в Яхимівщину; вставала раненько, удосвіта, і через битий шлях чухрала на хутір. Треба було подоїти й вигнати на пашу двох корів, нарихтувати корму свиням та й гусям, яких тут був чималий табун, що пасся біля яру на стерні. Клопотів на хутірській садибі не бракувало, але немічний Яхимовський майже не влазив у господарчі справи, охкав собі у запічку, і вона господарювала, як знала. Крім неї, на хуторі були ще наймити, але ті працювали в полі, до якого вона майже не мала стосунку. Їй вистачало однієї садиби, хати, худоби, яка не давала спочити ні взимку, ані влітку. Не мед був той хутір, але