Василь Биков - Знак біди

усе схвильована цим його спокоєм. — Яка послідовність? А справедливості не треба? Як уже до бідняків дійшло! Це хіба справедливо? Ви розумні люди, невже ви не бачите? Але ж спитайтеся в мужиків... У якогось темного діда спитайтеся, він вам скаже: так же не можна! Не можна, щоб свої — своїх! Чи ви вже подуріли там від науки, не бачите? Це ж усі люди кругом бачать, а ви...

Вона кричала — безладно й плутано, перестрибуючи з образи на злість, більш, однак, звертаючись до того незнайомого мужчини в чорній шкірянці. Вона хотіла, щоб він, чужий чоловік і, певно, якийсь начальник, зрозумів, що коїться несправедливість, і заступився. Вона вірила у справедливість і дуже хотіла вірити, що правда таки переможе кривду. Але в хаті всі мовчали, мовчав і цей мужчина, вперто ховаючи очі, — навіть не глянув на неї. Тоді вона закричала ще голосніше:

Це ж здуріти треба! Лявоне! Ти ж свій, тутешній, як же так можна? Треба йти кудись скаржитись! Треба в Москву їхати, до самого Калініна. Мусить же він заступитись! Не можна ж так! Це ж не по-людськи! Не по-більшовицьки! Це ж перегин!

— Ану тихо, тітко! — вже недобре гримнув Космачов. — Товаришу Гончарик, чого стоїте? Заспокойте громадянку!

Василько повернувся до вікна, й на його лиці відбились така мука й така розгубленість, що Степанида трохи затихла.

— Ік лисому всіх вас! Робіть, що хочете! Але без мене!

Вона обернулася і кинулася до дверей, розгонисто брязнула ними знадвору. Двері не зачинилися, тоді, подумавши, вона повернулася й причинила їх.

Вона бігла втоптаною дорогою до своєї Яхимівщини, і сльози текли по її студених щоках, а всередині в ній усе голосило, й вона не знала, що діяти. Вона тільки відчувала з незвичайною виразністю, що зараз же треба щось зробити, кудись бігти, до когось звертатись. Але куди бігти й до кого звертатися?

А може, до Новика? Все-таки свій, сільський, а тепер — великий начальник. Він же тоді вів мову про одного Гужа, інших не згадував. Він мусив знати цих людей — які ж вони куркулі? Поскаржитись, щоб скасував цей наказ про розкуркулення. Мало чого газета понаписувала! Нехай глянуть, хто написав до газети, — оте щеня, недолупок кастрований, ні хлопець ні дівка — одне паскудство! І оце його слухатись?!

Степанида прибігла на хутір, зазирнула у хлів, де звичайно порався коло скотини Петрик, але Петрика зараз не було, не було й коло хліба — чи не поїхав він по дрова? Давно збирався й казав: поки не відібрали коня, треба навозити дров. Нехай возить. Вона забігла до хати, у скрині під прискринком у неї була прихована зав’язана в хусточку троячка — берегла до якогось пильного випадку, та, либонь, пильнішого не буде. Подумавши, вхопила ще кошичок, кинула туди новесеньку хустинку, відрізала шматок хліба. Така світота до того Полоцька, коли й доберешся. Але з містечка хтось поїде. Забігти до Лейби, він їздовий, може, відвезе. Не вистачить грошей заплатити — у борг попросить, пізніш, може, яйцями заплатить або ще чим. Лейба — чоловік добрий, міг і почекати до весни чи до літа. Не зчиняв бучі, як інші.

Вечоріло, сонце осіло у хмару на заході, мороз попустився, вночі, либонь, поверне на відлигу. На гіллі лип посідало вороняччя, щось длубалося там, кричало — мабуть, справді буде відлига чи вітер.

Степанида поспішала. Щоб зекономити час, звернула з доріжки на стежку через молодий сосняк — так на півверсти шляху менше. Стежка була не дуже втоптана — кілька пар ніг пройшло снігом, але зараз, коли по відлизі вдарив мороз, сніг тримав добре, тільки в самому соснячку був крихкуватий, і вона провалилася разів зо два. Стало гаряче, трохи попустила біля шиї хустку і, то нагинаючи голову від хвойного гілляччя, то відхиляючись убік сама, продиралася так самою гущавиною до гостинцю й думала: хоч би застати Лейбу вдома, а то, може, десь поїхав, тоді треба буде чи ночувати, чи вертатися на хутір.

Вона вже збиралася збігти із згірочка на вторований гостинець, як у придорожніх сосонках попереду когось побачила. Було, однак, темнувато, вечоріло; хтось, пригнувшись, шуснув від неї убік, а другий, огрядний мужчина в куценькому півкожушку й чорній кошлатій шапці, ступив їй назустріч.

— Куди це ти, Степанидо? — якось дуже спокійно гукнув він, і вона одразу впізнала молодшого Гужевого сина Дмитра. Гужів тиждень тому розкуркулили, забрали збіжжя, але поки що нікуди не вивезли, казали, чекають вагонів. Тепер цей Дмитро заступив їй стежку, й вона зупинилася, не знаючи, що йому відповісти.

— Куди розбіглась, питаю?

— До містечка. А тобі що?

— Чого це до містечка?

— Ну справа є.

— Справа проти ночі?

— Ну то й що?

— А те, що підеш назад. Зрозуміла?

— Це ж чого? Що мені, до містечка не можна?

Гуж підійшов ближче, може, думав, що вона відвернеться од нього, зійде зі стежки, а вона не відвернулася і не зійшла. Вона гнівно дивилася йому у, либонь, не дуже тверезе, ще молоде обличчя з білими бровами. Обличчя, як не дивно, не виказувало нічого: ні особливої злості, ні суворості, ані жодної погрози, тільки очі дивилися дуже пильно й холодно.

— Що там? — кивнув він на кошик і, перш ніж вона встигла відповісти, вихопив кошика з рук. — Хустка, хліб... А це? Гроші? Гроші знадобляться...

Він запхав до кишені чорних бриджів її носовичок із зім’ятою троячкою й раптом озвіріло вилаявся:

— А тепер бігом! На хутір бігом!!! Активістка, їдри твою таку!..

— Що ти робиш? Що робиш? Я закричу, бандюго ти такий! — роз’юшилася й Степанида. Тоді Гуж совгонув чимось під полою кожушка й тицьнув їй у груди дулом. Так, це було коротеньке чорнувате дуло без мушки, воно уткнулося в кожушок навпроти серця, велика Гужева рука туго обхопила обрізану деревинку ложа.

— Твоє щастя, що рідня! А то... Зрозуміла?

Так, мабуть, вона зрозуміла. Тим паче що в соснячку неподалік, трошки похитуючись і похитуючи гілля, причаїлася ще одна тьмяна постать, пильно стежачи за їхньою сутичкою на стежці.

Степанида повернулася й пішла стежкою у глиб соснячка до хутора, жодного разу не оглянувшись і трошки боячись пострілу в спину. Знала, Дмитро здатний на все. Бувало, підлітком збиткувався над меншими, обносив сади, толочив городи по Висілках. Коли в сусіда Корнила завівся песик, котрий не давав Гужеві розбишакувати уніч-пори, той упіймав його,