Джеймс Паттерсон - Бікіні, Джеймс Паттерсон

Анрі поставив мене так, що один зі стільців уперся мені ззаду в коліна, і я сів. Мені на голову він накинув чорний полотняний мішок, а ноги зв'язав широкою стрічкою. Потім я почув, як гримнув ланцюг і клацнув замок. То мене прикували до гака в підлозі.

Поплескавши мене по плечу, Анрі сказав:

— Слухай-но, розслабся. Я не хочу завдавати тобі шкоди. Мені більше хочеться не вбивати тебе, а дати змогу написати книгу. Тепер ми — компаньйони, Бене. Спробуй довіритися мені.

Я був прикутий і осліплений. Я не знав, куди Анрі збирається мене повезти. А довіритися йому я ніяк не міг.

Я почув, як зачинилися й замкнулися двері. Анрі завів двигун пікапа. І кондиціонер погнав у треилер прохолодне повітря крізь сопло вгорі.

Ми плавно кудись котилися приблизно годину, а потім звернули на вибоїсту дорогу й зробили ще декілька поворотів. Я намагався втриматися на пластмасовому стільці, стискаючи його стегнами, та мене все одно гепало то об стіл, то об стіну.

Згодом я втратив лік поворотам і відчуття часу. Мене гнітило те, як уміло Анрі стриножив мене й позбавив свободи маневру. І нікуди було подітися від простої та жорстокої правди: начальником був Анрі. Це була його гра. А мене він просто тимчасово взяв у подорожні компаньйони.

Розділ 77

Минула година, а може, і півтори, коли причіп зупинився і ковзні двері розчинилися. Зірвавши з мене ковпак, Анрі сказав:

— Остання зупинка, друзяко. Ми вдома.

Крізь відчинені двері я побачив пласку непривітну пустелю: піщані дюни аж до обрію, кактуси «дерево Джошуа» з кошлатими вершечками, і грифи, що кружляли високо вгорі у висхідних потоках повітря.

Мій розум теж кружляв довкола однієї думки: «Якщо Анрі вб'є мене тут, то мій труп ніколи не знайдуть». Попри охолоджене повітря, по моїй шиї покотилися рясні краплини поту, коли Анрі прихилився спиною до вузенької кухонної полиці за кілька футів від мене.

— Я тут зробив певні розвідки стосовно спільної літературної роботи, — почав Анрі. — Кажуть, що для того, щоб отримати достатньо матеріалу для книжки, потрібно інтерв'ю загальним обсягом годин сорок. Як ти на це дивишся?

— Зніми з мене наручники, Анрі. Я нікуди не втечу.

Він відчинив маленький холодильник, і я побачив, що він забитий пляшками з водою, освіжаючим напоєм «Gatorade» і їжею в герметичній упаковці. Витягнувши дві пляшки води, він поставив одну переді мною на стіл.

— Якщо ми працюватимемо, скажімо, по вісім годин на добу, то пробудемо тут приблизно п'ять днів…

— А де це — «тут»?

— У національному парку «Джошуа трі». Цей кемпінг закритий через ремонт дороги, але електромережа функціонує, — пояснив Анрі.

Заповідник «Джошуа трі» — це вісімсот тисяч квадратних акрів дикої пустельної місцевості, милі й милі кактусів, чагарників та каміння, куди не глянь. Кажуть, ці краєвиди мальовничі, але нормальні люди не розбивають тут табір у розпал літа, коли все довкола розпечене до білого. Я взагалі не розумію людей, які сюди приїздять.

— Якщо тобі здумається тікати звідси, — сказав Анрі, — то спішу відмовити тебе від цього клопоту. Це — Алькатрас, справжня пустеля. Наш причіп стоїть посеред моря піску. Денні температури інколи сягають п'ятдесяти градусів Цельсія. Навіть якщо ти чкурнеш уночі, то сонце обсмажить тебе ще до того, як ти доберешся до найближчої дороги. Тому, будь ласка, сиди й не рипайся. Це я тобі раджу з усією щирістю.

— Кажеш, п'ять днів?

— На вихідні вже будеш у Лос-Анджелесі. Чесне піонерське.

— Гаразд. Ну то як?

Я простягнув руки, й Анрі зняв із них наручники. А потім зняв із ніг затяжку й відімкнув ланцюг від гачка.

Розділ 78

Я потер занімілі зап'ястя, підвівся й довгим ковтком випив пляшку води. Ці маленькі радощі чомусь викликали в мене несподіваний приплив оптимізму. Мені пригадався ентузіазм Леонарда Загамі. Я відчув, як оживають мої старі запилені мрії про написання суперкнижки.

— Що ж, почнімо, — сказав я.

Ми з Анрі змонтували навіс збоку трейлера, поставили у вузеньку смужку тіні два розкладні стільці й невеличкий столик. Прохолодне повітря, що линуло з розчинених дверей причепа, приємно лоскотало наші шиї, і ми взялися за справу.

Я показав Анрі контракт і пояснив, що «Рейвен-Воффорд» платитиме лише письменнику. А я вже плататиму Анрі.

— Виплати здійснюватимуться частинами, — сказав я. — Перша третина має платитися відразу ж після підписання контракту. Друга — після прийняття рукопису, а завершальна — після публікації книги.

— Непоганий страховий поліс твого життя, — зауважив Анрі й розплився в посмішці.

— Це — стандартні умови, — пояснив я, — щоб убезпечити видавця на той випадок, коли з письменником щось станеться в самісінький розпал роботи.

Ми обговорили свої частки прибутку до смішного швидко.

— Це ж моя книга, еге ж? — сказав Анрі. — Яка вийде під твоїм ім'ям. А це коштує більше, ніж гроші, Бене.

— То, може, мені задарма працювати? — відказав я.

Анрі посміхнувся і спитав:

— Маєш ручку?

Я подав йому ручку, і він поставив дату й підпис у належному місці, а потім дав мені номер свого банківського рахунку в Цюріху.

Я відклав контракт, й Анрі витягнув із причепа електричний шнур-подовжувач. Завантаживши свій портативний комп'ютер, я увімкнув магнітофон і перевірив, як працює запис.

— Готовий? — спитав я.

— Так, — відповів Анрі. — Я розповім тобі все, що потрібно для написання книги, але опускатиму дрібні деталі, по яких можна вийти на реальних людей — зрозумів?

— Анрі, це — твоя історія. Розповідай її