Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

Глава 22

- Розумієте... Справа в тому, - почала я, - що з вашим батьком пішла його мама. А до цього ми вважали її лежачою хворою.

Обличчя незнайомця вмить зм’якшилось.

- А... То он воно що! – видихнув. – Вона про вас розповідала.

- Так ви навіть знайомі?

- Авжеж.

- І як давно триває цей... зв’язок?

Чоловік знизав плечима.

- Пару тижнів. Вони з моїм батьком познайомили, коли разом лежали на крапельницях. Така вже у їхньому віці романтика... Мене, до речі, Тарасом звати.

- Єгор, - коханий потиснув йому руку. – А це моя дружина Таня та сестра Соня.

- То у Тамари Петрівни двоє дітей? – здивувався Тарас.

- Ні, - відмахнулась Соня. – Це насправді ще та Санта-Барбара. Розповім, коли випаде нагода...

Вона подивилась на Тараса з очікуванням, сподіваючись, що той запросить на каву. Справжня хижачка: оцінила відсутність обручки на його пальці та відразу узялась обробляти. Хоча той і не впирався – напевно помітив, що Соня біля нього тане, як масло на сковорідці. А хто б не танув?

- Мені батька через три години забирати. Можемо згаяти час разом, - вказав на кафе неподалік. – Заодно ближче познайомимось.

Ми з Єгором навіть рота відкрити не встигли, як Соня нас випередила:

- Цим двом треба повертатися у село, у них там худоба і все таке... – підморгнула Єгору, але той все одно не зрозумів натяку. -  А я залишусь. Щоб вам не так нудно було.

- Як мило з вашого боку, - усміхнувся Тарас.

Напевно, правильно, що ми пішли. Коханий був занадто злим – він би точно справив погане враження про себе. А ось за Соню я не переживала, та і для нас інформацію накопає, і з цікавим чоловіком повечеряє. Раптом, доля вирішила видати кохання оптом? Було б чудово пристроїти у хороші руки і свекруху, і Соню! Нехай би жили великою щасливою родиною. Десь подалі від нас.

Єгору про такі ідеї я не говорила. Він би не оцінив, бо навіть у Куманівцях залишався сірішим зв хмару.

- Я не можу! – сварився, ходячи з одного кута в інший. – Не можу повірити, що мама вчинила так ницо! Це вже ні в які рамки не лізе... Хіба ж можна настільки не поважати нас? Нехай мені вона просто брехала, але ж ти... ти була в неї за служницю! Все, валимо звідси нафіг!

- А як же хазяйство?

- Випустимо на волю.

- Так не можна...

- А об нас ноги витирати можна? Таню, мені так соромно перед тобою... – він подивився на мене з розпачем. - Як виправити свою провину? Хочеш... Хочеш я зроблю тобі масаж ніг? Чи збігаю в магазин! Що тобі купити?

- Заспокойся, - обійняла його. – Я хочу, щоб ми якомога скоріше повернулися до нормального життя. Але не гарячкуй. Спершу заберемо твою маму з лікарні, так мені буде спокійніше.

Відчувши, що про неї говорять, Тамара Петрівна зателефонувала сама.

- Таню... – прошепотіла голосом, помираючого лебедя. – Хотіла попросити тебе...

- Про що?

- Звари мені холодцю з півня... Так захотілося.

З півня! Ти розумієш? Це вона вирішила перейти на новий рівень знущань – змусити мене зарубати живу істоту. Звісно, я б цього не робила, але причина для скандалу розкішна: тут і лінива невістка, і міська фіфа, що непристосована до реалій життя, і байдужість до побажань нещасної, хворенької родички. А потім той холодець був би пересолений, переперчений, рідкий чи застиглий, як цеглина.

Єгор відібрав у мене слухавку.

- А більше тобі, мам, нічого не захотілося?

- Ще б вареничків...

- Жених не нагодував?

Довга пауза.

- Не розчула тебе, синку.

- Кажу, що Таня для тебе більше не готуватиме! Завтра я забираю тебе з лікарні, а ми повертаємось у Вінницю.

- Але я ще слабка! – рявкнула Тамара Петрівна так голосно, що навіть Манюня вуха підняла.

- Тоді прихопи з собою  того діда, з яким ти на побачення ходиш. Нехай допомагає по господартсву!

- Звідки...

- Збирай речі. До завтра.

Мене розпирало від гордості! Було таке відчуття, наче Єгор не мамі нагрубив, а дав відсіч небезпечному хулігану. Нарешті вона отримала по заслузі!

Самому ж Єгору ця ситуація була вкрай неприємною. Він сопів носом та бурмотів щось нерозбірливе, скоріш за все сварив самого себе за те, що не звалив ще раніше. Я б могла допомогти йому розслабитись. Знала, як перетворити нерви у джерело потрібної енергії. Повільно почала розстібати на собі сорочку...

У двері постукали, а слідом у вікні показалась пика Мацицька. Довелося пускати до хати.

- Не перервав? – запитав він, ніяковіючи.

От тільки його не вистачало!

- Чого приперся? – загарчав Єгор.

- Та я лише хотів цей... Попрощатися.

- До побачення, - знизав плечима Єгор та потягнувся, щоб зачинити за ним двері.

Мені чомусь стало шкода Вітю. В нього було таке сумне обличчя, що я не витримала. Зупинила Єгора, даючи Мацицьку сказати все, що хотів.

- Постривай! – стала між ними. – Куди ти їдеш?

- Друг запропонував роботу в Німеччині. Поїду на завод, а там подивимось... Може, це шанс почати нове життя, - опустив очі. - Я просто подумав, що ми можемо більше ніколи не зустрітися, тому...

Єгор зітхнув.

- Будеш сумувати тільки за моєю дружиною чи за мною теж?

- І за тобою, звісно!

- Нехай щастить, - я поплескала його по плечу. За інших обставин обійняла б, але у той момент не хотіла провокувати коханого на додаткові ревнощі. – Бережи себе.

- Ви також... Шкода, що все так вийшло. Якийсь час мені дійсно хотілося, щоб ви розійшлися. А тепер оце дивлюсь на вас і розумію, що кращої пари у житті не бачив. Не сваріться через дрібниці.

- Добре, - посміхнувся Єгор. – Удачі, друже.

Я пустила сльозу. Залишалося сподіватись, що за кордоном Мацицьку щаститиме більше, ніж удома. Він вартий хорошої дівчини, сім’ї, дітей... Може, згодом ми знову зберемося разом і згадуватимемо наші пригоди за чашкою чаю, а поки залишається піклуватись про Манюню – маленьку смердючку, яка стала домашньою улюбленицею тільки завдяки Віті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍