Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Але непрозоре скло в туалетному віконці вибили під час якоїсь пиятики, Вітя спромігся поставити тільки звичайне, і у вечірні години мешканці кількох осель у будинку навпроти дивились дармовий спектакль тілесного жахіття.

Поки Сюзанна й Люська пробльовують п’яну Томку, до Валентини у вітальні підсідає Вітя-художник і починає співати, ніби вона стала гарною, як ніколи, що вона — саме та унікальна жінка, в якої все найкраще завжди попереду, яка на п’ятому десятку виглядає суттєво краще, ніж на другому, яка з кожним роком, не зважаючи на кілограми на боках, а може, саме завдяки їм, розкриває нові суцвіття своєї зрілої краси, і коли вже вона знов завітає до нього до майстерні на Батиєву гору — там кожен куток скучив за нею.

Вітя-художник першим покинув фах металурга, а точніше, металургія сама відмовилась від нього. Його відрахували на п’ятому курсі за пиятику в гуртожитку — їхній курс мав нещастя закінчувати навчання в рік інтенсивної боротьби з алкоголізмом. Вітя-художник не любить згадувати той жах: виселення з гуртожитку, вагітна Сюзанна, яка тягне жити до себе... І коротка розмова з Юрою Боніним: «То тобі вона напевне не потрібна? Якщо так, я з нею одружуюсь. Але пообіцяй, що ніколи не шукатимеш контактів з дитиною». Він тоді мало не дав Юрі в пику: «...не лізь до моєї дружини! Не лізь до моєї дитини!» Вітя-художник не знав, що Юра Бонін у такий спосіб влаштував не одне весілля на факультеті металургії. Хлопець із органічним несприйняттям дівчачих страждань щоразу щиро був готовий одружитись із новоявленою вагітною з факультету, поки винуватець шукав способу цього не робити.

А Вітя-художник після вигнання з факультету металургії пішов працювати на цвинтар, звідки не брали до війська і де він протягом певного часу успішно виготовлялв огорожі й хрести. Один із самотніх дідів-гробокопів залишив йому у спадок свою хатку на Батиєвій горі, де Вітька обладнав майстерню. Вітя-художник однозначно не був великим митцем. Але він поступово мистецьки намацав потрібну пропорцію містицизму, еротизму й урбанізму, в результаті чого його малярську продукцію почали інтенсивно купувати офіси й ресторани — тільки встигай живописати. В його майстерні над спальним місцем висів мистецький виріб, де з вікна химерного багатоповерхового будинку виривалась мушля валторни, з якої лізла оголена жінка з досконалим металевим тілом і обличчям, яке мало риси всіх чотирьох гадюк.

А Сюзанна вже й не знала, в який спосіб втримати чоловіка, який раптом став більш-менш відомим і сяк-так заможним. За допомогою візажиста розробила імідж подруги художника: їй порадили довге руде волосся і, оскільки вона не зможе змінити колір очей, неодмінно купити зелене пальто із зеленим коміром. От Люська — та носить що попало, тримає чоловіка регулярними продзвонками і постійними опитуваннями: де був, хто може підтвердити, що й ти там був? Вітя Кохта боїться її, як заєць. А Вітя­-художник нікого не боїться, ні Бога, ні людей, ні Сюзанни. Крім особистого нахабства, в нього на руках незмінний козирний туз у домашній грі: достеменна і неспростовна інформація про те, що саме Сюзанна настукала на його пияцтво в гуртожитку комендантові й студраді, коли його виключили з числа металургів. І щоразу, коли Сюзанна висловлює незадоволення його ночівлею в майстерні, він пропонує їй скаржитись у житлову контору чи в міліцію.

— Я була вагітна, — виправдовувалась Сюзанна, ридаючи, — сама не відала, що творила!

Одного разу, коли Валентина була у Віті-художника у майстерні, почався несамовитий гуркіт у двері — певне, Сюзанна калатала двома кулаками.

— Зараз я її відпроваджу, — сказав Вітя і закричав так, щоб було чутно назовні:

— Ти з комендантом, Сюзанко? Чи ти знову раптом вагітна, сонечко?

Іноді Валентина думає про мотивацію своїх коханців. Вітя-художник — митець, і цим все сказано: для митця мати якомога більше подруг є справою честі. Віті-академікові просто необхідно з певною періодичністю скаржитись на Томку, інакше починає бити її по голові зразками окисленого металу із колекційної перекошеної шафи небіжчика-тестя, а ніхто, крім колишньої нареченої Валентини не слухає його скарг. А от Вітя Кохта зустрічаєтья з нею, очевидно, щоб періодично переживати моменти юнацького, а то й дитячого хуліганського жаху: хороший слухняний хлопчик їсть крадькома вже третю цукерочку, коли йому наказали не брати більше однієї: у хлопчика діатез.

А навіщо їй самій ті троє вікторів? До Віті-академіка на Костельну вона ходила із ностальгійно-жовчних міркувань: ще раз побачити, яке воно нікчемне, як добре, що він не з нею, як добре, що він їй не чоловік, а тільки коханець номер три. Коханець номер два — то Вітя-художник. Теж, до речі, паскуда. Не тому паскуда, що коханець. А тому що не друг: ніколи не зустрінеться з нею, коли вона його раз на рік просить, тільки тоді, коли йому заманеться. Але він уміє за один сеанс надовго приборкати її притлумлену тілесність, і це доводиться цінувати: адже якщо не шанувати тіла, яке виручає нас у досить складних ситуаціях, то де житиме дух?

А коханець номер один — то Вітя Кохта. Зустрічі саме з ним вона мала б перебирати в пам’яті, як скнари-багатії перебирають на самоті коштовне каміння, бо ж Вітя­художник зі своєю мистецькою тілесністю категорично не розуміє духовних поривань, а Вітя-академік взагалі нічого не розуміє.

Їхній роман з Кохтою почався в Амстердамі, де вони випадково опинились в одному готелі — вона вивчала досвід елітних чоловічих розваг, щоб фахово висвітлити їх на сторінках свого «Victor & Віктор», а Кохта приїхав з доповіддю на черговий міжнародний форум інтердисциплінаріїв. Віктор Кохта очолює недержавний Інститут інтердисциплінарних досліджень, він — геній інтердисциплінарності, автор багатьох матеріалів і книжок. Говорить оксамитовим голосом, який зворушливо тремтить, коли йдеться про долю світу і долю України в контексті світових трансформацій, про людську гідність і національні розбіжності, і, взагалі, він буває такий розумний і чуйний, і говорить саме те, про що Валентина також думає, тільки, буває, не здогадується.

— Ти помітила, Валю, Вікторові на його картинах дуже добре вдаються тіла і ніколи не вдаються обличчя. Я цього не розумію. Якщо мені щось хочеться увічнити, це саме людське обличчя, обличчя чоловіка або жінки...

Отже, вона б мала зберігати в пам’яті їхні нечасті зустрічі й іноді перебирати їх, як маркізи перебирають кольє й камеї, і вона б так і робила, аби він помер... ну так, якби він помер. Але Вітя Кохта не помер, тільки полисів, а з технічних причин померло їхнє кохання. Мабуть, без надії на оживлення. У Віті Кохти, на відміну від Віті-академіка, в розпорядженні якого завжди є Костельна,