Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

міліціонерів і тренерські лави. Баскетболісти обнімали усе, що траплялося під руку, і коли Парамон протиснувся до Гори, той ухопив його, як дитину, і підкинув угору, аж вітром гарячим обдало Парамона.

— Я ж казав! Я ж казав! — захлинався од радості Парамон, проте Гора його вже не чув, баскетболісти підхопили Охріменка і гойдали його, як іграшку, а Парамон бігав довкола, обіймав за ноги гравців і все повторював: — Я ж казав! А хіба я що казав... Від щита до щита! Бач, бач...

Однак цього по телевізору не показували, через те Парамонові не дуже й вірили, коли він розповідав, як допоміг «Буревіснику».

— Це він, мабуть, тебе вгору підкинув, а впіймати забувся, еге? — оскалився коло своєї діжки Валькуй.

Мужики сміялися, аж дим тютюновий гойдався в буфеті, і тільки Степан Джулай приклав до губів вузлуватого пальця й сказав:

— Ану, цитьте мені! Кому не інтересно, хай не слухає. Розказуй, Парамоне, то вони так, з дурного ума.

Далі вже ніби й не було чого розказувати, але раз просять, то хай.

— Отак ми з ним і зійшлися. — Парамон поволі потяг із кухля, щоб виграти час.

— Ну, обійняв він тебе, а далі що?

— Далі? Далі ми разом пішли в роздягальню, побалакали трохи.

— Про що?

— Про що? А про цю ж гру з італійцями. Наші мене всі обступили, ну, кажуть, якби не ти, то ще не вгадано, чим би й скінчилося все. Та що я, кажу, не я ж м’яча закинув. А вони: ну-ну, не прибідняйся, сам знаєш, як ти нас виручив.

Парамон бере кухоль, п’є і покректує від задоволення.

— А далі що? — підганяє його Степан Джулай.

— Далі? Далі вони почали роз’їжджатися по домах.

— На трамваї? — сміється Валькуй.

— Ні, чому ж? На машинах. У них же у всіх машини свої. «Волги». ГАЗ-24. У Гори біла така.

— А ти ж на чому? На «горбоконику»?

— Ні, мене Гора підкинув.

— Я ж кажу, підкинути підкинув, а впіймати забувся. Ти що — головою вдарився?

— Ну, годі! — Степан Джулай стукнув долонею по столі, наче муху вбив, і підвівся. — Ходімо, Парамоне. Засиділись.

Не вірили Парамонові, ще й насміхалися, а таки ж трапилася нагода довести, на чиєму боці правда.

Якось Парамон приймав багаж, коли це прибігає захеканий Митя Горобець, технік їхній, та:

— А ти хоч знаєш, чиї оце чемодани?

— Як — чиї? — не зрозумів Парамон. — Мої.

— Та ні, я про те, чиї вони насправді.

— А яке мені діло? — здивувався Парамон.

— А таке, що це «Буревісник» летить у Белград! Баскетболісти! Он вони вже на посадку пішли. Там такі здоровили.

— «Буревісник»? — Парамон як тримав у руках чийсь портфель, то так і кинувся з ним до виходу на посадку, спасибі, Митя Горобець вихопив його на ходу і поклав на місце.

А там біля виходу топталося вже чимало цікавих, і свої ж хлопці збіглися подивитися, кашкети на потилиці позбивали, дивувалися.

— Диви, диви, он він!

— Хто?

— Та Горенко ж, чи як його.

— Який Горенко?

— Ну цей же, що Парамон про нього торочить. Гора.

— Де?

— Та ото ж, найвищий.

Парамон трохи спізнився, бо коли підбіг до гурту, то пасажири на Белград уже рушили до літака, але він одразу побачив серед них гравців «Буревісника» і найпершого — Гору, котрий і за своїх товаришів був вищий майже на голову. Парамон упізнав його зі спини, він би за тисячу кілометрів упізнав найкращого центрового світу, який завжди трохи горбиться в плечах, ніби соромиться свого велетенського зросту. Горбиться, але ж спробуй дотягтися до нього.

— Парамон! — Без Валькуна і тут не обійшлося. — Он твій друг пішов, біжи поздоровкайся.

— Біжи, Парамоне. Він тут так оглядався — видно, тебе шукав.

— Чого ж ти стоїш? Брехав?

Парамон не зводив очей з Горенка, наче ждав, що той озирнеться, і Гора справді, відвернувшись од вітру, що завжди гуляв над аеродромом, повернув голову назад. Парамон махнув йому рукою, а потім набрався духу й гукнув:

— Гора!

Горенко його не почув, аеродром свистів літаками, а тут іще вітрюган як на те зірвався такий, що валив із ніг. Голосу Гора не почув, та помітив, що йому махає якийсь чоловічок у льотчицькій формі, і на хвильку спинився й побачив, як той карлик раптом зірвався й помчав до нього. Мабуть, щось трапилося, бо коли з голови карлика вітром здуло форменого картуза, він і не глянув на нього, а біг немов на пожежу, дрібно перебираючи коротенькими ніжками. І коли підбіг зовсім близько, Горенкові навіть здалося, що він десь уже бачив цього чоловічка, той подає маленьку долоньку і моргає вологими очками — видно, вітер нагнав сльозу.

— Не впізнаєш? — звівся навшпиньки Парамон. — Хіба забув, як з «Атлантиком» грали? Шланга я, Шланга, не впізнаєш?

Хлопцям, які стояли під козирком аеропорту, важко було здогадатися, яка там розмова була між баскетболістом і Парамоном, але вони бачили, як Горенко подав Парамоші руку, а потім щось таке, як плечима знизав чи од вітру ховався — не вгадаєш. І кумедно ж було дивитися на обох — один височезний, а другий йому до пояса, голову задирав, казав щось, казав, однак Гора, знать, нічого не міг второпати, нетерпляче позирав на своїх, що стояли вже біля трапа, потім щільніше загорнувся у плащ і рушив до літака.

— Признав, — сказав Степан Джулай.

— Так би він і тебе признав.

Парамон підійшов до гурту простоволосий, без картуза, наче й не помітив, що той покотився за вітром.

— Сказав, що їдуть з югославами грати.

Усі мовчали, навіть Валькуй не перечив.

— Сказав, як приїде, тоді побалакаємо.

Степан Джулай підійшов до Парамона і тихенько надів йому картуза, якого наздогнав аж на злітній смузі.

— А чого ж, побалакаєте. Він же сюдою і назад вертатиметься.

— Ходім, Парамоне, до мене, — сказав Валькуй. — Свіженьку бочку відкриємо.

Ніхто не бачив, чи вдалося Парамонові зустрітися з Горою, чи, може, «Буревісник» повернувся з Белграда тоді, як у Парамона був вихідний, але після того випадку він більше ніколи й нікого не просив, щоб його підмінили — навіть у ті дні, коли «Буревісник» приймав у себе вдома найзнаменитішу команду світу.

А